Конкурсні роботи "Про О.Довженка" + "П. Тичина"

ПРО ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА....

Зміст

Вступ ……………………………………………………………………………..  3

І. Провідник духовності у житті.

     1. Лист-спогад сестри П.П. Дудко-Довженко………………………………..  4

     2.Записи зі «Щоденника» О.Довженка……………………………………….  5

     3.Думка земляка і друга П.Тичини……………………………………………  6

     4.Фрагмент уроку………………………………………………………………  6

ІІ. Від народження О.Довженка…    …………………………………………….  9

ІІІ. Його кохання було трагічним.

1.     Її звали Варею ………………………………………………………………  11

2.     Зрада коханої  ………………………………………………………………  11

3.     Втративши кохання, жила школою і сином  ……………………………..  13

4.     Під каблуком у Аеліти  …………………………………………………….  14

ІV. Трагізм його творчої долі.

1.     Мріяв перетворити землю на розкішний квітучий сад……………………  17

2.     Вільна природа митця активно противилася………………………………  18

V.  Затемнені місця в біографії Довженка………………………………………..  20

VІ. Довженко і Сталін: проблема взаємовідносин митця і можновладця……...  23

VІІ. Його серце б’ється і досі.

1.     Зразки учнівських творів. ……………………………………………………  27

2.     Розгорнутий конспект уроку …………………………………………………  29

3.     Фрагмент позакласного заходу ………………………………………………  37

Список використаної літератури ……………………………………………………  

Вступ

        Олександр Петрович Довженко – всесвітньо відома людина. Він – режисер-новатор, який відкрив нові шляхи у світовому кіномистецтві. Він сценарист, який створив новий літературний жанр – кіноповість; він – письменник, оригінальний, самобутній майстер слова. Крім того, він художник, а також державний та громадський діяч.
        Олександр Довженко увійшов в історію української і світової художньої думки як самобутній поет екрана і слова. Поєднавши у собі талант режисера і письменника, своєю феноменальною творчістю він збагатив і зблизив ці два види мистецтва – словесного і візуального, відкрив нові, досі не знані, можливості в пізнанні і відображенні динаміки нашого життя.
       За своє творче життя О. Довженко поставив 14 ігрових і документальних фільмів, написав 15 літературних сценаріїв і кіноповістей, дві п’єси, автобіографічну повість, понад 20 оповідань і новел, ряд публіцистичних статей і теоретичних праць, присвячених питанням кіномистецтва.
       О.Довженко прагнув, щоб український кінематограф став світовим. Про нього Чарлі Чаплін сказав: “Слов’янство поки що дало світові кінематографії одного митця – мислителя і поета”.
       О.П. Довженко був великим письменником і громадським діячем. Його не можна відділити від людей, природи і подій, які оточували його і центром яких, хотів він того чи ні, він ставав. Не можна говорити про нього лише як про режисера, бо вся його режисерська кінематографічна діяльність — це поєднання і сукупність багатьох талантів, якими обдарувала його природа. Говорити про нього як про режисера, на згадавши про Довженка — сценариста, живописця, графіка, вченого і філософа, неможливо. Він був зразком сучасної цивілізованої людини. Цілковитою її гармонією.

І. Провідник духовності у житті

1.     Записи зі «Щоденника» О.Довженка

        «Чого я хочу? Що мені треба? Роботи. Я хочу роботи. І трохи радості. Я матиму роботу і не матиму радості. Я не можу радуватися, коли навколо мене людям погано. Мені соромно, так соромно, ніби я винен, що люди бідні, погано одягнені, невлаштовані і перевтомлені. Ніби я обдурив їх, чогось їм набрехав і витягаю з них жили, ніби я одняв у них свята, і спокій, і лагідну вдачу і зробив їх нещасливими... Герої вони чи ні? Герої. Більш - дважди, стонажди герої і страстотерпці.

       По своїй натурі я не можу, не вмію бути вдоволеним. Я з нещасливими, з бідними, з невлаштованими. Я помічав се за собою завжди. Очевидно, се від моєї невгамовної уяви і од якихось житейських стародавніх травм. ...Світова війна закінчилась атомною бомбою. Я хочу працювати. І хочу вірити до смерті, що не потрібні будуть уже людству танки, і гармати, і весь оцей смітник атавістичних дурниць, всі оці пам'ятники великим вбивцям і їх коням і готтентотські почесті снайперам, маршалам... Що буде мир. Що не потрібні будуть герої-мученики».

Зі щоденникових  записів,1945

        «Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більш глибокої істини, ніж у одній лише голій правді. Істинне тільки те, що прекрасне. І коли ми не постигнемо краси, ми ніколи не зрозуміємо правди ні в минулому, ні в сучаснім, ні в майбутньому. Краса нас всьому учить. Ся проста істина лишилася, проте, не признаною, особливо ворогами високих мислей і почуттів. Краса - верховний учитель. Доказ цьому мистецтво - малярі, скульптори, архітектори, поети. Що б нам лишилося од Риму, од Ренесансу, коли б їх не було? У всьому людському я хочу шукати красу, себто істину».

Зі щоденникових записів, 1944 р.

        «Бог в людинi. Вiн є або немає. Але повна його вiдсутнiсть - се великий крок назад i вниз. У майбутньому люде прийдуть до нього. Не до попа, звичайно, не до приходу. До божественного в собi. До прекрасного. До безсмертного. I тодi не буде гнiтючої сiрої нудьги, звiрожорстокого, тупого i скучного, безрадiсного будня».

Зі щоденникових записів, 1914р.

2.      Думка земляка і друга П.Тичини

        Відзначаючи могутній талант і вроду Олександра Довженка, колеги уважно відстежують витоки його духовного наповнення. Земляк і друг Павло Тичина підкреслює, що Чернігівщини «вічно замрія­ний лісостеп, трудівники землі своєї, рідний народ - от хто мав вирішальне значення в формуванні характеру Довженка». Хоча згадане звучить дещо пафосно, поетові вдалося вихопити пунктир творчої та особистої долі митця. Саме син зачарованої Десни любив життя живе, щоб усе кругом бу­дувалося, творилося, любилося, сміялося.

        Відходячи від узагальнень, Тичина підкреслює високі почуття Довженка до рідних, зокрема до батьків. Зазначається, що саме вони надали перший морально-естетичний імпульс, що згодом розви­нувся у самобутній талант митця. Так, від матері Довженко взяв рідну мову, пісню українську і повагу «до всього того, що тягнеться до сонця». Від батька майбутній письменник успадкував «широ­кий розмах у всякому ділі. Батька свого він любив од усієї душі, од усього серця... Уся правда полягає не лише в захопленні сина вічно живим образом батька, а й у тім, що в ній подано й сам світогляд ба­тька...». Не менш важливо й те, що найближчі люди автора стали колоритними персонажами його творів.

        У конкретизації джерел становлення особистості Довженка виділяється низка важливих фак­торів, які активно впливали на нього. На думку Олеся Гончара, крутою хвилею докочувався дух козац­тва до сіл і містечок Чернігівщини, до Олександра Довженка. Емоційну бурю в його душі завжди викликали чернігівські білі грані соборів, національний епос, розмаїте художнє мистецтво.

3.     Фрагмент уроку

Слово вчителя

Прокоментуйте слова письменника "Мені здавалось, що я все можу, що все легко, і мені хотілося бути різним, хотілося начебто розділятися на кілька частин і жити в багатьох життях, професіях, країнах і навіть видах".

-         Як все це виявилося в житті?

Коментар вчителя

Рішучий, був здатний на кардинальні кроки в житті, наприклад, на "стрибок тигриний" в зовсім іншу мистецьку сферу, у світове кіно. "Впередзорець", мав відвагу першовідкривача у багатьох сферах суспільного життя. Були притаманні спостережливість, кмітливість, допитливість, мрійливість, вдумливість, сильно розвинута уява. Був життєрадісний, жвавий, дотепний, мав тонке почуття гумору. Чуйний товариш. Мав тонку психічну організацію, був надзвичайно вразливий. Відчував постійну потребу творити, був спраглий творчості. Був непосидючим. "Людина неусипної енергії, з бажанням усюди встигнути й охопити неможливе". "...завжди переповнений ідеями". Був естетом. Мав надзвичайне самовладання і силу волі. Коли чимось захоплювався, то беззастережно.

     Бесіда

1.Які риси характеру Олександра Довженка вам імпонують?

2.Які з рис характеру сприяли Довженку у виборі життєвої дороги?

3. Що в характері письменника визначає його як непересічну особистість?

4. Які з рис характеру визначили його драму як митця?

      Опрацювання індивідуальних карток

	«Я завжди думав і думаю, що без гарячої любові до природи людина не може бути митцем».

 

"Життя таке коротке. Поспішайте творити добро".

\

		"Прекрасна людина в бою за Батьківщину. Прекрасна вона і в стражданнях, і смерті за неї. Але найсвітліша краса її в труді".
	"Як я ненавиджу мізерність і розумову бідність".
	"Я щасливий, що не став злим, що житиму без ненависті і страху, що збагнув своє місце на землі".
		"Приберіть геть усі п’ятаки мідних правд. Залиште тільки чисте золото правди".

 

Бесіда

1.     Які з наведених висловів, на вашу думку, найбільше відповідають характерові Довженка?

2.     Як ви оцінюєте життєве і мистецьке кредо митця?

3.     Який вислів ви обрали б для себе як девіз у житті?

ІІ. Від народження  Олександра Довженка …

         Народився митець 29 серпня (11 вересня) 1894р. на околиці повітового містечка Сосниця на Чернігівщині, що звалося В’юнище, у бідній селянсько-козацькій родині. Батько, Петро, і мати, Дарина, були неписьменні, але дуже хотіли, щоб усі діти вчилися. В сім’ї Довженків було п’ятнадцятеро дітей, але залишилися тільки Олександр і сестра Поліна.

       Довженко так писав у своїй автобіографії: «Коли я зараз пригадую своє дитинство і свою хату, в моїй уяві – плач похорон. Вони проходять по всіх моїх сценаріях, по всіх картинах.

      У всіх моїх фільмах є розлука. Герої прощаються, поспішаючи кудись далеко вперед, в інше життя – невідоме, але принадне, краще. Вони прощаються поквапливо і недбало, і відірвавшись, не оглядаються, щоб не розірвалося серце, а плачуть оті, що залишаються. Це – моя мати. Народжена для пісень, вона проплакала все життя, проводжаючи назавжди. Так питання життя та смерті вражали, очевидно мою дитячу уяву, що й залишилися в мені на все життя, пронизуючи в найрізноманітніших виявах мою творчість.

 Так у численному ряді жіночих образів образ матері заступив собою усі інші. Дід у фільмі “Земля” – це мій покійний дід Семен Тарасович.

Друге, що в моєму дитинстві було вирішальним для характеру моєї творчості, це любов до природи, правильне відчуття краси природи. Я завжди думав і думаю , що без гарячої любові до природи людина не може бути митцем».

        Вчився він у Сосницькій початковій школі, а потім у вищій початковій школі. Батькові дуже хотілося, щоб син учився і вийшов в люди. 1911р. він їде із ним до Глухова, де юнак вступає до учительського інституту. По закінченні інституту (1914 рік) його призначають у Житомир учителем вищої початкової школи.

        1911 рік. Серпень. У Глухівському учительському інституті закінчилися вступні екзамени.  Біля трьохсот чоловік із завмиранням серця чекали результатів. Це були, в основному, люди в літах, які вже попрацювали сільськими вчителями. Лише декілька хлопців, що прийшли безпосередньо зі школи, наважились на такий великий конкурс -  десять на одне місце. Наймолодшим був Олександр Петрович Довженко, якому минуло лише сімнадцять років.

      У актовій залі директор інституту Григоревський зачитував список прийнятих і коротко зупинявся на декому з них:

 «Обращает на себя внимание работа по русской литературе на тему, взятую у Николая Васильевича Гоголя, -  «Выходя из мягких юношеских лет в суровое ожесточенное мужество, забирайте с собою все человеческие движения, не оставляйте на дороге, не подымете потом». Тема трудная, но раскрыта глубоко и, я бы сказал, талантливо. Написал эту работу самый молодой из поступающих, которого мы принимаем в институт, Довженко Александр Петрович…»

         Так Олександр Довженко став студентом учительського інституту і мешканцем старовинного українського міста Глухів, де пізнав перше кохання, де вперше на березі замріяної Есмані склав і усно проголосив «Зачаровану Десну».

        В інституті у Довженка зміцніла любов до художнього слова, народної творчості. Саме в студентські роки він вперше познайомився з українською забороненою літературою,  яку читав на квартирах  товаришів та в хаті у свого найближчого друга Петра Фурси, майже ровесника, з яким його єднало щире юнацьке побратимство.

        У 1917 році ”вільнослухач”  одразу трьох київських вузів (університету, комерційного інституту й Академії мистецтв) Довженко добровільно вступив до Дієвої армії УНР. У 1919 його врятували від концтабору ”екс петлюрівці”  — українські есери-боротьбисти, перейменовані в Українську компартію, до чиїх лав він вступив у 1920 році.

       Завдяки їм у Довженка розпочався новий і надзвичайно напружений період. Спочатку він працює у Варшаві на посаді керуючого справами посольства, а потім у Берліні — секретарем генерального консульства УРСР у Німеччині. І в цих умовах він віддається живопису, вступає до приватного училища професора Еккеля. В 1922 році Наркомат освіти УРСР призначає йому персональну стипендію для навчання в художньому училищі з тим, щоб потім вступити до Академії мистецтва у Берліні або Парижі. У ці роки Довженко багато працює як карикатурист, а з 1928 року — на Одеській кінофабриці. Знявши на ній кілька коротких стрічок, в цьому же році він перебрався на Київську студію художніх фільмів, яку згодом назвуть його іменем.

        У подальшій творчій долі Довженка відобразилися трагічні події 

ІІІ. Його кохання було трагічним

1.     Її звали Варею…

     Зустрів своє перше, велике й справжнє  кохання у далекому 1914 році. Варвара Крилова, красуня з міста Сміли на Черкащині стала його долею — спочатку щасливою, а потім нещасною. І все своє життя Олександр Довженко мучився розлукою з цією незвичайною жінкою. Дехто з його біографів вважає, що Варвара виховувала їхнього спільного сина. Однак історія вперто ховає таємницю цього трагічного кохання…
      Варя Крилова виросла у багатодітній сім’ї, мала 5 сестер і брата. Батько помер рано, залишивши дружину з малими дітьми. Варю взяли на виховання мамині родичі, які жили в Житомирі. Там дівчина й закінчила гімназію, а потім вчителювала.
     Напередодні війни, у грозовому 1914-му році, сюди приїхав після закінчення Глухівського вчительського інституту й двадцятирічний Сашко Довженко. Вони познайомилися й відразу закохалися одне в одного. Це трапилося тоді, коли обоє готували творчий вечір, присвячений Тарасу Шевченку.
     Навесні 1917-го року вони взяли цивільний шлюб. А влітку Олександр їде до Києва шукати роботу. Та невдовзі захворів і вирушив до батьків у Сосницю, де потихеньку став на ноги. Там, на Десні, Довженко відпочиває, купається, допомагає по господарству — і набирається сил. Але страшенно нудьгує за коханою і рветься душею в Житомир. І летять туди такі спокусливі рядочки: «...ти ще тихенько спиш, моя маленька дівчинко, й, можливо, бачиш мене уві сні. Коли ти спиш, я люблю тебе найдужче. Мені тоді здається, що ти не дружина мені, а моє дороге чарівне дитя. Я цілую тихенько, ніжно-ніжно твоє тепле рученя подумки... 5  година ранку.

Твій Олександрик».

     

2.     Зрада коханої ...   

    Однак Варвара вже захопилася іншим чоловіком. В останньому листі вона написала: «Я тебе люблю, але дружиною твоєю бути не можу. Не лай мене і не плач за мною».
       Вражений і розгублений Довженко кинувся в Житомир. І застав дружину …в обіймах іншого. Білогвардійський офіцер зумів так причарувати Варю, що дівчина погодилася виїхати з ним за кордон. Закохані опинилися спочатку в Празі, а потім перебралися до Берліну. Там Варвара захворіла на туберкульоз кісток, і коханець безжально кинув її.
       І тут Довженко знову з’являється в її житті. Це був 1923 рік, і майбутній класик вже робив кар’єру — працював у наркоматі закордонних справ УРСР. А в Берлін Олександр Петрович прибув як повноважна особа торгового представництва радянської України. Дізнавшись про скрутне становище коханої дружини, він простив їй зраду, забрав до себе й навіть офіційно оформив шлюб 17 липня того ж року.
       Невдовзі сім’я Довженків повертається на батьківщину — в тодішню столицю УРСР Харків. Олександр серйозно зайнявся журналістикою, а Варвара мріє стати актрисою й вчиться на драматичних курсах. Але підступна хвороба змушує жінку покинути навчання й сцену.
       Турботливий чоловік, Олександр Довженко лікує Варю в Ялті та Одесі. У цей час (1925-26 роки) він починає знімати свої перші фільми. Один із них — «Сумка дипкур’єра» — приніс молодому режисерові визнання. Потім буде стрічка «Звенигора», яка виведе Довженка до світової слави. Вона обійде екрани Голландії, Бельгії, Франції, Аргентини, Мексики, Канади, Англії, Туреччини, США, Греції та Франції. Зарубіжна критика назве цей фільм «великим досягненням радянської кінематографії».
         Слава молодого режисера швидко росте, проте дружина Варвара почуває себе все гірше. Через постійний біль у ногах доводилося ходити з милицею. Відчуття власної провини та жіночої незграбності підточувало її сили. І коли Варя довідалась, що Сашко захопився молодою актрисою Юлією Солнцевою, зрозуміла — це вже все, кінець. Жінка вирішує залишити коханого назавжди, щоб не стати перешкодою на його життєвому шляху. Принаймні, так вважає відомий український кінознавець Сергій Тримбач, автор книги «Олександр Довженко: Загибель богів».
        Одного разу Довженко прийшов додому, але дружини не застав. На столі в кришталевій вазі побачив троянди, небесно-білі, його улюблені. Під вазою помітив складений учетверо аркуш паперу. Розгорнув — обпікся тужливими прощальними жіночими словами.
         «Дорогий, рідний, коханий мій! Я прощаюся з тобою. Я їду назавжди від тебе. Розумію все-все. Найперше — те, що жити разом ми не можемо. Ти йдеш у велике мистецтво. Ти віддаєш йому всього себе. Тобі потрібен друг у житті, тобі потрібна натхненниця. Коли приходиш додому стомлений, вкрай виснажений — маєш спочити душею. Твоє серце не повинна ранити жіноча милиця. О ні!
Не тривожся за мене, любий мій. Залишаю тебе свідомо. Не хочу, щоб недуга моя травмувала твою душу. Адже ти не зможеш творити, працювати по-справжньому.
       Я житиму до останнього подиху з тобою в серці своєму, в спогадах, думках, у снах. І стежитиму за твоєю красивою ходою. Вірю і знаю, що ти створиш багато прекрасного, доброго й вічного.
     Ти закохався, Сашко... Повір: од щирого, хоч і зболеного серця, відкидаючи в ім’я тебе ревнощі й біль, хочу, щоб вона стала істинним твоїм другом, твоїм натхненням. А в мене одне-однісіньке прохання до тебе: хочу жити під твоїм прізвищем.

 Прощай.  

Хай іде до тебе добро й щастя із Землі, з Неба, з Води!
Твоя навіки Варвара Довженко».

         Хоча вони й розійшлися, та пізніше ще час від часу листувалися й навіть зустрічалися. 

                                   3.     Втративши кохання, жила школою і сином…

    Спочатку Варя знайшла притулок у сестер Ганни та Лізи, але в 1936 році приїздить у селі Демидів тоді Димерського, а зараз Вишгородського району Київщини з маленьким синочком на руках. Працює в школі, викладає німецьку мову, ботаніку  й інші предмети. Живе в невеликій кімнатці тут же, в шкільному приміщенні.
     Ось як згадує про ці часи Олександра Львівна Васильєва, вчителька Демидівської школи, яка в 1936 році була ученицею Варвари Семенівни, а після війни вже її колегою:
«У клас зайшла темноволоса, божественно красива жінка з такими променистими добрими очима, що ми відразу і не помітили її кульгавості...».

        Варвара Семенівна грала на піаніно й гітарі, чудово співала і танцювала. З її появою в школі завирувало справжнє життя. Працювали гуртки — хоровий, танцювальний, драматичний. Часто репетиції затягувались до пізнього вечора.         Вона вся була на людях, весь свій час присвячувала дітям.
        Свого єдиного синочка назвала Вадимом, а записала на прізвище Чазов. Так звали чоловіка, який колись любив Варвару Семенівну й домагався її руки, але вона відмовила йому.
        Ніхто ніколи не бачив її сліз та розпачу. А вони були — і самотність, і сльози, і розпач, бо душа її горіла у вогні любові до Олександра Довженка всі ці роки.      Ночами вона писала листи коханому, які ніколи не надсилала йому. Хоча декілька разів вони таємно таки зустрічалися. Адже збереглися написані рукою Довженка рядки: «Яке дивне життя! Яка, мабуть, ти незмірно вища за мене.

Сашко. Київ, 1932».

        Сучасні дослідники вважають, що Вадим був сином Довженка, адже був дуже схожий на нього. Вже встановлено, що хлопець народився 22 серпня 1933 року, а не в 1935 році, як записано в документах. Пізніше він став талановитим художником.
      Чому Варвара Семенівна змінила дату народження сина? Чи знав сам Довженко про рідну кровинку? Дехто стверджує, що знав, але не вірив. Хтозна…

    У листопаді 1956 року шістдесятидвохрічний Олександр Довженко помер. Незадовго до його смерті, восени 1955-го, Юлія Солнцева прислала в Демидів до Варвари Семенівни свого посланця з проханням дати згоду на розлучення з Довженком. На що Варвара Семенівна відповіла: «Якщо так хоче Саша, я згодна». Довідавшись про смерть свого коханого, вона не поїхала до Москви на похорон, а пішла в ліс. Весь день її не було ні на роботі, ні вдома. Подруги знайшли її в лісі знесилену, з пораненою рукою, й привели додому. Весною 1957-го Варвара Семенівна все-таки поїхала в Москву і з оберемком квітів пішла на цвинтар на побачення з коханим.
       Вона пережила свого Сашка майже на три роки. У вересні 1959-го Варвари Довженко не стало. Хоронили її усім селом.

                                                                        4.      Під каблуком у Аеліти…

       Наприкінці двадцятих років Олександр Довженко знайомиться з молодою, але вже знаменитою актрисою Юлією Солнцевою. Вершини слави й успіху вона досягла після того, як зіграла головну роль у фільмі «Аеліта».
       Юна, талановита, амбітна й надзвичайно сексуальна дівчина відразу підкорила Довженка. Він закохується до нестями й після уходу дружини Варвари пропонує руку й серце «зоряній» красуні Юлії. Однак чомусь Олександр Петрович майже до кінця свого буремного життя не брав офіційного шлюбу з Солнцевою, і лише незадовго до його смерті Юлія Іполитівна наполягла, аби її громадянський чоловік розірвав шлюб із Варварою Криловою та одружився з нею.

        «Юлія Солнцева. З одного боку — дружина і найближчий товариш Олександра Петровича на знімальному майданчику та в житті, а з іншого — жорстка і самовладна спадкоємиця творчого спадку чоловіка, яка на півстоліття засекретила велику частину архіву митця, куди входять листування, записи, щоденники. Солнцева завдавала чимало прикрощів своєму чоловікові: розсварила його з М.Бажаном, І.Савченком та багатьма українським митцями», — констатує Сергій Тримбач.
       Кіношна Аеліта тягнула слабовольного режисера до російської культури. Улюблений актор Довженка Петро Масоха першим забив тривогу, розповідаючи колегам: «Солнцева, на жаль, внесла відчутні зміни до характеру, поведінки, смаків, помислів і, головне, у творчість свого чоловіка, знаменитого митця і великої людини... Ми зіткнулися з досить ворожою до нас (членів знімальної групи фільму «Земля») особою, яка, як виявилося з часом, ненавиділа нас, я б сказав, великодержавною ненавистю російської шовіністки».

        Друг Олександра Петровича, письменник Юрій Яновський теж не дуже добре відгукувався про «Аеліту». Із розсекречених архівів НКВС нам відомо, що митець ще 17 вересня 1940 року називав дружину свого товариша «проклята Юлька», оскільки «Солнцева, зневажаючи і ненавидячи українську культуру, весь час тягне Довженка у бік російської культури, відштовхує його від українських письменників і взагалі від українців, а Довженко «цілком під її черевиком».
        За словами Яновського, Солнцева «робить Каїнову справу», вона руйнує Довженка зсередини. Але той теж не дурний, він усе розуміє. І це для нього справжня трагедія: він кохає Солнцеву, але часом ненавидить її, відчуває її мету й інколи пробує з нею боротися.
       Офіційна біографія славетного режисера переконує нас, що Юлія Солнцева була йому вірною дружиною та соратницею. Насправді ж усе було складніше. Друзі й колеги Олександра Петровича потайки (бо можна було загриміти до сталінських таборів!) розповідали про стервозність і зрадливість несамовитої «Юльки».
        Збереглися спогади тогочасного артиста театру імені Вахтангова, майбутнього режисера і заслуженого артиста РСФСР Михайла Сидоркіна, який у 1934 році грав в «Аерограді» і в кіноекспедиції писав щоденник. Коли Олександр Довженко з Едуардом Тіссе 4 жовтня переїхали з намету до квартири, Солнцева залишилась наодинці з молодим актором: «І довго, довго розмовляли лежачи в ліжку. Вона сказала мені, що не хоче переїжджати до Довженка, тому що він і Тіссе їй дуже набридли і вона відчуває себе набагато краще без них. Взагалі Юля — дивна жінка. Тепер, коли всі пішли, вона раптом стала дуже милою і привабливою. Я запитав: чому? «Я навмисне при них стерва, — сказала вона. — Так краще працювати». Я, звичайно, не погодився. Потім вона довго розповідала мені про свої романи».

       Можливо, вона навіть любила його по-своєму, допомагала у чомусь, але було в ній щось диявольське. Дітей у них не було. Він дуже-дуже любив дітей, але Юлія Іполитівна... Наприклад, вона могла сказати: «І свині народжують». І взагалі з роками ставала все злішою. Олександр Петрович говорив їй: «Юлю, ти живеш у злі», — якось розповів журналістам племінник Довженка Тарас Дудко, директор Російського інституту реабілітації Національного наукового центру наркології.

       «Дияволиця» тримала свого чоловіка, генія і творця, в єжових рукавицях. Його унікальні архіви й щоденники заповіла розсекретити лише в 2009 році — через двадцять років після власної смерті. Та багато документів поділося невідомо куди, забравши із собою таємницю непростих взаємин Олександра Довженка зі своєю другою дружиною...

 ІV. Трагізм його творчої долі

1.     «Мріяв перетворити землю на розкішний квітучий сад…»

	Якби здiйснилося все те, про що мрiяв О. Довженко, яким би щасливим стало людство! Олександр Петрович - унiкальна постать в iсторiї України. Доля надiлила його щедрим талантом: вiн умiв любити - Україну, її народ, своїх батькiв, природу, своїх дружин, творчiсть, лiтературу, кiно, живопис, будь-яку цiкаву творчу справу. Це наш i письменник, i кiнорежисер, i художник, i державна людина. Усе йому було пiд силу, на все його вистачало. За що б не взявся - i все виходило талановито. Вiн завжди мрiяв, жив активним громадським життям, любив нове, змiни, любив майбутнє.         Поки вiрив, мрiяв - жилося щасливо, але поступово рожевi окуляри потускнiли, безжалiсна державна машина проїхалася гусеницями i по ньому.         "Україна в огнi" - це переломний етап у життi i творчостi О.Довженка. Останнi його твори - це вже не Довженко.        Прослiдкуємо, як, чому i коли Довженко перестає бути самим собою. I так: спочатку мрiяв усю землю перетворити на розкiшний квiтучий сад, сам садив фруктовi сади на Київськiй кiностудiї i на Мосфiльмi. Його називали "живим акумулятором iдей", до всього вiн був небайдужим  i до Мiчурiна, i до космосу, i до життя в iнших країнах. Мав надзвичайно багатий внутрiшнiй свiт. Носив у собi океан iдей, сюжетiв. Довгi роки виношував план архiтектурної забудови i реставрацiї Києва, створив цiлий проект архiтектурного оформлення Днiпра, мрiяв про будiвництво на його берегах сiл нового типу, а пiд столицею хотiв створити село-музей, до якого були б перенесенi хати з усiх регiонiв України. Задовго до польоту Ю. Гагарiна дiлився на з’їздi своїми думками про пiдкорення космосу. Його цiкавили проблеми садiвництва i освоєння тайги, вiн проектував пам’ятники i монументи видатним дiячам українського народу.        Перебуваючи в полонi фантазiй i надзвичайних iдей, прозiрливо бачив i вiдчував недолiки суспiльного устрою. Глибоко це переживав, нiби вiдчуваючи i власну провину. Цими роздумами ряснiє його щоденник: "...будь я Богом, я переробив би цiлий свiт, створивши його кращим, куди б не глянуло моє всевидюще сердите око..." . Вiн був дитям своєї незвичайної епохи, дитям великого справжнього мистецтва. 2. Вільна природа митця активно противилася цьому             А тим часом мистецтво втрачало свої основнi функцiї - нести людям естетичну насолоду, бути засобом самовираження i пiзнання свiту, засобом змiни людини на краще  -  i ставало покiрною служницею правлячої iдеологiї. Партiйними вказiвками нав’язувався фальшивий оптимiзм i фанатична вiра в гегемонiю робiтничого класу, партiю, комунiзм.           Передчуття катастрофи, глибокої прiрви, у яку скотилося суспiльство, до Довженка прийде пiзнiше, як i до Хвильового чи Яновського. А те гiрке прозрiння вiд сну-омани стане великою внутрiшньою суперечнiстю, трагедiєю. Спочатку Довженко, будучи за характером романтиком, свiдомо пiдтримував iдеї нового ладу, вiн вiддав свiй талант загальному оркестру, але потiм внутрiшня вiльна природа митця активно противилася цьому, вона пiдносила його над актуальними бiльшовицькими iдеями колективiзацiї, iндустрiалiзацiї до глибинного осмислення вiчних людських проблем у тiснiй єдностi з нацiональними. . На екран чи в текст настирливо проривалася болюча правда, яка мучила його. I вiн написав правду спочатку в "Щоденнику", а потiм в "Українi в огнi". Звичайно, ця правда правлячiй верхiвцi, i Сталiну в тому числi, не сподобалася. Почалося цькування письменника.       Зламати Художника, яким був Довженко, поставити його на колiна, примусити пiти проти свого народу, зробити його творчiсть знаряддям антинародної пропаганди - це була жорстокiша кара, нiж згноїти на Соловках чи вислати на Колиму. Довженко постiйно вiдчував дискомфорт, адже вiн усвiдомлював величину свого таланту, але реалiзувати його вiльно, на повну мiць не зумiв. Вiд цього вiн постiйно страждав. Йому здавалося, що вiн зрадив свiй народ, не живучи в Українi, що його всi забули. О. Довженко передчасно помер вiд болю серця. У художницi Алли Горської є портрет Довженка: розполовинене обличчя (темне i свiтле), яке митець охопив руками. Цей портрет дуже точно передає трагедiю великого Художника.

         У подальшій творчій долі Довженка відобразилися трагічні події, які переживала Україна у складі Радянського Союзу. Великий режисер жив і творив у часи, коли за наказами Сталіна мордували найвидатніших діячів культури.

        Жодна із стрічок Довженка не оминула критики. Намагаючись, як і представники ”розстріляного українського відродження” , спрямувати жорстоку радянську дійсність у благородніше русло, він весь час балансував по лезу. Сценарій фільму ”Звенигора”  був перероблений Довженком лише після того, як його співавторів-сценаристів Юрка Тютюнника (генерала УНР) і Майка Йогансена розстріляли за український націоналізм. Тому наступний фільм ”Арсенал”  йому довелося творити уже за ”революційними”  канонами. Після гострої критики української інтелігенції, він спробував більше не передавати меду ”комуністичній куті” , — про що й свідчить наступний фільм ”Земля” . Проте стрічку, яку на Всесвітній виставці у Брюсселі 1958 року визнали однією з 12 кращих в історії кіно, у СРСР заборонили за те, що на екрані “селяни не тремтіли перед колективізаторами”. І навіть за наполовину “порізаний” фільм ”Іван”  Довженка прозвали ”політичним обивателем” .
             Напередодні війни Довженко здійснює свою давню мрію – за однойменною повістю М.Гоголя створює сценарій “Тарас Бульба”. Зйомки стрічки розпочалися за кілька днів до війни і так ніколи і не була завершені.
             Під безпосереднім враженням баченого і пережитого на фронті Довженко приступає до роботи над кіноповістю ”Україна в огні”. Привіз готову кіноповість до Москви. Але ніхто не сприйняв його мужньої і безстрашної художньої правди. У 1944 році на засіданні Політбюро у промові ”Про антиленінські помилки і національні перекручення в кіноповісті Довженка ”Україна в огні”  Сталін закидав митцю: ”Чому ви пишете ”Хай живе Радянська Україна! Хай живе Радянський Союз!”. Чому Україна на першому місці?”. ”Ваша згадка про відступ з України. Заявляю: я не відступав. Якби ви не були художником, я з вами повівся б інакше” . 
          Довженка не розстріляли скоріш за все тому, що той викликав у Сталіна повагу. Адже лише він насмілився у кіноповісті запитати в диктатора: ”Чому не говориш народові правди? Адже ти обіцяв війну малою кров'ю і на чужій території...” , за що згодом поплатився; заборонено друкувати, знімати фільми і повертатися в Україну.

        На схилі літ Олександр Довженко щиросердно і з сумом скаже: “Я був задуманий на більше...”

V.               Затемнені місця в біографії О.Довженка

       Мабуть, немає в українській культурі людини, про яку було б висловлено стільки різних думок, як про Олександра Довженка. Причому настільки різних, що не віриться, що йдеться про одну й ту саму людину. Отже, Довженко:

— вступив до лав комуністичної партії;
— був близьким до самого Сталіна;
— поставив своє мистецтво на службу більшовицьким вождям;
— з 16 років не вірив у Бога;
— понад усе любив Україну;
— ненавидів Сталіна і його оточення;
— був першим дисидентом…

         Розібратися в усій цій контраверсійній суміші складно, але вкрай необхідно. Тим більше що за радянських часів образи малювалися однією фарбою: білою або чорною. Відтінки були небажані. Довженко по своїй смерті був зарахований до «своїх», а отже він не міг бути поганим ні в чому.

       Щоденники Довженка вражають: глибиною суджень і мірою одвертості. Кажуть, що згоріли три його записники. Цікаво, що ж було в них, якщо того, що залишилося, цілком достатньо для найсуворішого вироку в ті часи. І взагалі, як воно було — писати, коли здавалося, що навіть найпотаємніші думки тієї ж хвилини стають відомі «органам». Довженко був максимально відвертим у щоденниках, маскуючи лише прізвища можновладців, яким давав нищівні характеристики.

        Процитуємо  Олександра Петровича з його вцілілих щоденників:

      «Я в міщанському смітнику з обов’язком співжиття і співробітництва з мізерними людцями, що ненавидять мене і що я їх глибоко презираю, як недолюдків, некваліфікованих, аморальних, без крихітки святого людців, що ненавидять мій народ і роблять його нещасним».

        Неважко здогадатися, хто саме є ті «мізерні людці», але набагато складніше уявити собі, як важко було співіснувати з ними Довженку! Йому доводилося, образно кажучи, постійно нагинати свій розум, свою душу, щоб здаватися одного з ними зросту. Він відчував себе Гуллівером, якого обплутали ліліпути своїми маленькими ниточками.

      «Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна».

       Далі пише:

     «Кобзаря цитувати  важко. Він нагадує мені огненну піч, з якої обережно вихвачують угольки і, перекладаючи їх між пальцями, прикурюють...

      Особливо трудно вихвачувати ці вуглики нашим сусідам.

     Вони чомусь нагадують мені чортів, що знаходять у Святому Письмі тексти на свою користь».

     Напевно, пишучи ці рядки, Довженко думав і про себе те ж саме. Він відчував це на собі.

     «Я почав молитися Богу. Я не молився йому тридцять сім років, майже не згадував його. Я його одкинув. Я сам був бог, богочоловік. Зараз я постиг невеличку частину своєї облуди».

           Це каяття прояснює питання про релігійність Довженка. Справді, в роки своєї більш-менш успішної кар’єри він був атеїстом, але як людина совісна і спостережлива помітив, збагнув, відчув, що не можна без Бога. Трохи далі Довженко пише, що Шевченко через брак культури міг написати «Немає Господа на небі». Нині існують й інші трактування цього вислову — більше на користь Шевченкової релігійності, але сам підхід свідчить, що Довженко прийшов до Бога, і прийшов цілком усвідомлено — через покаяння.

        Іван Кошелівець у своїй статті поставив перед собою завдання вияснити темні місця у біографії Довженка. Він постійно наголошує: не варто йти методом соціалістичного реалізму, відповідно до якого, коли «видатна людина помирає, і є певність, що відтак з її боку не загрожує небезпека якогось антирадянського вибрику, її записують у святці, і тоді уже її образ має бути мальований у чистих ризах, без єдиної плями». Неупереджено поглянувши на взаємини Довженка з жінками, Кошелівець робить висновок, що Олександр Петрович:

а) не був одружений із Варварою Криловою з 1917 року, а жив із нею у вільному шлюбі до оформлення стосунків в 1923 році;

б) їхня розлука, коли пані Варвара захворіла і була прикута до ліжка, була далеко не ідилічною;

 в) між цим розлученням і першою зустріччю з Юлією Солнцевою (1925 — 1926 роки) у Довженка була ще одна жінка;
г) одним із мотивів його переїзду з Харкова до Одеси було бажання позбутися цієї жінки;

д) і найголовніше, що Юлія Солнцева, всупереч міфу про талановиту помічницю, яка втілювала задуми Довженка, «з погляду інтересів української культури відіграла в його житті від’ємну роль».

       Також не згоден Кошелівець із тим, що Довженка просто оголосили більшовиком. Він справді вступив до партії на початку 1920 року, але не до КП(б), а до боротьбистів. Невдовзі ті таки влилися до компартії, але не Довженко. А потім уже вступати до лав комуністів митець бажання не виявляв, усе життя залишаючись безпартійним. Знаємо двох Довженків. Один — лояльний громадянин радянської держави. І другий, у якого розпачем, страшнішим за смерть, дихають усі сторінки його щоденників. Який вмер, певно, не маючи надії, що крик його розпачу почують в Україні. «Почули посмертно» - , підсумовує Іван Кошелівець.

        Те, що Сверстюк називає Довженка предтечею шістдесятників, першим в СРСР дисидентом, багато про що свідчить. У його вустах це дорогого варте. І наголошуючи, що постать Довженка «настільки спопуляризована, суперечлива, фальшиво освітлена і нещадно використана, що в різних уявленнях він зовсім різний», Сверстюк доводить, що офіційні декорації і справжній Довженко розділяються, як олія й вода. Соціалістичні симпатії Довженка не були для нього органічними, — робить висновок дослідник.  Він був від природи націоналістом та ідеалістом, як людина, для якої естетичні начала домінують і творять гармонію душі з довкіллям.

VІ.  Довженко і Сталін: проблема взаємовідносин митця і можновладця

        Проблема взаємовідносин митця і можновладця становить певний інтерес,

оскільки дає змогу краще уявити атмосферу суспільно політичного і культурного життя в Україні. З цією проблемою пов’язане вивчення певних аспектів ідейності, національної самобутності, жанрового багатства мистецтва, яке є специфічною формою вияву світогляду митця.

        Для розуміння взаємовідносин Довженка і Сталіна необхідно зупинитися на

деяких фактах з біографії життя і творчості О.Довженка. Його життя і доля багато в чому показові. В них відбилися складнощі, проблеми, пережиті країною і народом.

        Взаємовідносини Довженка і Сталіна можна розподілити на два, так би мовити, етапи: перший повне взаєморозуміння, взаємоповага, і другий дисгармонія і конфронтація.

        На початку творчості О.Довженка і впродовж більш ніж одне десятиліття, до

26 листопада 1943 р., спостерігається повна гармонія відносин між Довженком і

Сталіним, їх можна назвати навіть дружніми. Але деякі погляди великого митця були

не на часі в країні, що не допускала інакомислення. І тому 26 листопада 1943 р. стане

початком кінця гармонії, зламу митця, трагедії на довгі, довгі роки.

        Кінець 20 их і 30 і роки виявилися для О.Довженка його зоряною годиною: “В

мене зміцніли почуття якоїсь непохитної певності в моєму найближчому творчому

майбутньому”

      У цей період (кінець 20 х, 30 i і на початку 40 х років) Сталін ставився доброзичливо до митця. О.Довженко приділяє велику увагу в цей час і громадській роботі, він приймає участь у Всеукраїнській нараді письменників, де у своїй промові закликає кіномитців шукати нових, незнаних досі, композицій, образів

     За працю, за шедеври, створені великим митцем в літературі і в кінематографі, О.Довженку були присуджені звання і нагороди не без відома іне без участі Сталіна. Фільм “Арсенал” приніс О.Довженку славу, це був 1928 р.

     Неможливо не зупинитися на фільмі О.Довженка “Іван”, оскільки цей фільм відіграв неабияку роль у житті, творчості О.Довженка і у відносинах між О.Довженком і Сталіним. 6 листопада у Києві вийшовна екран фільм О.Довженка “Іван”. Це був перший звуковий фільм О.Довженка. Глядач позитивно поставився до фільму. Але критики вульгаризатори приклеювали О.Довженку дивовижні ярлики.

Критики не реагували навіть на авторитетні думки митців, таких як: В.Пудовкін,

С.Ейзенштейн, С.Юткевич, В.Вишневський. Були зроблені і адміністративні

висновки, а саме те, що О.Довженко опинився поза кіностудією, звільнення з

роботи, а напровесні безпідставно припинилося демонстрування фільму “Іван” в

республіці. ЦК КПУ видав постанову про заборону цього фільму на Україні.   “Критика” довела до того, що фільм “Іван” О.Довженка мали арештувати і навіть розстріляти, оскільки на ордері були підписи секретарів ЦК КП(б)У П.Постишева і С.Косіора, а це значило смерть. Голова комітету кінематографії Б.Шумяцький зустрінеться зі Сталіним і віддасть йому лист О.Довженка і розкаже про те, що всесвітньовідомого кінорежисера О.Довженка місцеві критики несправедливо звинувачують за фільм “Іван” і, звичайно, безпідставними є оргвисновки щодо О.Довженка. І“Сталін, зваживши авторитетні слова Б.Шумяцького, надав Довженкові квартиру в Москві, роботу на “Мосфільмі”.

   

    У 1935 р. у Москві у зв’язку з 15- річчям кінематографії, М.Калінін вручить О.Довженку орден Леніна, а Сталін подав репліку, що за О.Довженком борг український Чапаєв. Це було замовлення “вождя”. А український Чапаєв це М.Щорс. Справжній і самобутній талант О.Довженка був нагороджений, та ще й замовлення “батька всіх племен і народів”. У статті “Учитель і друг художника” О.Довженко розкаже, як тепло, доброзичливо, привітно приймав його Сталін разом з Ворошиловим,Молотовим, Кіровим уважно прослухали сценарій фільму “Ае

роград”, що вождь зробить ряд вказівок і роз’яснень, буде розпитувати митця проДалекий Схід, про роботу над фільмом “Аероград”, про творче самопочуття.

        О.Довженко згадував і ще про одну зустріч зі Сталіним у Москві (1935р.). “Тов.

Сталін просто, тепло і задушевно говорив зі мною про роботу над фільмом про Щорса.

Він дав низку досить цінних і важливих вказівок...”

 Як бачимо, О.Довженко вірив, і вірив по справжньому, відчайдушно поважав Сталіна,

але не того Сталіна, який постане перед очима О.Довженка і всього народу під час Великої Вітчизняної війни, до якої він не підготував народ і тим самим віддав Україну на розорення Гітлеру, нагодувавши перед тим фашистську Німеччину і допомігши їй підкорити країни Ївропи, не того Сталіна тирана і деспота, нелюда і палача, режисера постановника кривавих спектаклів, розв’язка яких безапеляційний вирок мільйонам ні в чому невинних нещасних жертв. Палач, який чинив нелюдські і антилюдські злочини, вважався захисником від усієї сірості, несправедливості адміністративно командної системи, в уявленні митця.

       22 червня 1941 р. почалася Велика Вітчизняна війна, яка забрала і покалічила мільйони, найжорстокiша і кривава війна в історії людства. А вже 23 червня 1941 р. у Києві О.Довженко виступає по Українському радіо, закликаючи  співвітчизників до зброї, до боротьби з гітлерівським фашизмом.

      Як кореспондент фронтової газети, О.Довженко власними очима бачив горе

народне і водночас мужність і відвагу наших людей. Скорботою і гнівом наповнюється його серце. В 1942 р., перебуваючи на Південно Західному фронті, О.Довженко пише статтю “Україна в огні” про злочини фашистських окупантів на українській землі. Це був лише початок чесного і правдивого твору, який йшов від самого серця і який він напише трохи пізніше, а саме кіноповість “Україна в огні”. У тому ж 1942 р. в газеті “Красная звезда” було опубліковано оповідання “Ніч перед боєм”. До редакції газети подзвонив секретар ЦК ВКП(б) і сказав, щоб передали О.Довженку подяку Сталіна за оповідання, за те, що О.Довженко сказав народу, армії те, що тепер потрібно було сказати.

        Таким чином, можна зробити висновок, що було взаємопорозуміння, були гармонійні відношення, так би мовити, на першому етапі. Сталін доброзичливо, з особистою симпатією ставився до митця. І Довженко, як ми казали, вірив Сталіну. Але митець помилився, як помилялися сотні, тисячі, мільйони жертв сталінського свавілля і самовладдя, жорстоких і кривавих за своєю сутттю репресій, які теж вірили Сталіну.

Зрозуміє це великий митець, але через роки. Навіть тоді, коли у О.Довженка зі

Сталіним були взаємопорозуміння, художник служив не тоталітарному режиму, а

народу, підвладному тоталітаризму, намагаючись з ідеології того часу зберегти опорні точки моралі і здоровий глузд. Отже, перший етап взаємовідносин між О.Довженком і Сталіним закінчився 26 листопада 1943 р., коли Довженко запише в “Щоденнику”:

    “... моя повість “Україна в огні” не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки”

     Так чому ж Сталін заборонив її до друку і для постановки на довгі роки, чому вона не прийшлася до вподоби? Це можна пояснити тільки тим, що в кіноповісті письменник показав правду тогочасних подій, а це було сприйнято Сталіним як докір його владі. Ось чому Сталін безпідставно звинуватив митця в політичних помилках, огульно, грубо паплюжив митця і не давав йому творчо розвиватися в ті часи.

Сталін звинувачує О.Довженка у відсутності правди у кіноповісті. Та справа і

полягала саме в тому, що всемогутній можновладець боявся оцієї самої правди. Пригадаємо щоденниковий запис О.Довженка: “Мені важко од свідомості, що “Україна в огні” це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика”

        Отже, незважаючи на колишні симпатії Сталіна до великого митця, деспот не міг змиритися з тою правдою, яку показав О.Довженко, як мільйони людей у нашій країні, були чесними і відвертими, коли із вдячністю згадували сталінське ім’я. Адже вони вірили Сталіну, і ця віра була заснована не на знанні справжніх фактів його діяльності, а на міфах про “вождя всіх часів і народів”. Та ось у кіноповісті О.Довженко, який сам був на війні, ставить багато питань, які можна прочитати як докірадміністративно командній тоталітарній системі Сталіна. Більш того, в цей час митець не піддається всеосяжному славослов’ю і одописанню на адресу “великого вождя”. О.Довженко ніде у кіноповісті не показує постать Сталіна привабливо. Митець не співав дифірамбів Сталіну, як того вимагали сам “великий полководець” та його оточення. Навпак, бачимо, як митець піддає сумніву ідеї та пророцтва “генія” людства. Навіть вже цим О.Довженко ризикував бути фізично знищеним у роки сталінщини, викресленим з пам’яті людства, поколінь як жива людина і як мите 

VІІ.  .Його твори живуть у серцях нинішнього покоління

1.     Зразки   учнівських  творів

***

        «Зачарована Десна» — це змалювання людини у нерозривному зв’язку з природою, опоетизації останньої , сприймання її як живої субстанції.
       Вже з перших сторінок повісті перед нами розгортається селянське життя, переповнене рослинами й плодами, з його піклуванням про город та сад. Та це й не звичайний город, а цілий різнобарвний світ, поданий через сприйняття дитини. Мальовнича старовинна низенька хата, мов біла печериця, стара повітка, льох і тин, кущі смородини й малини, тютюн, морква, квасоля, вся присадибна рослинність у цвітінні й плодах не тільки переповнює город, а й свідчить про господарськість, охайність і особливу любов до вирощуваних рослин працьовитої господині — матері Сашка: «До чого ж гарно й весело було в нашому городі! Ото як вийти з сіней та подивитися навколо — геть-чисто все зелене та буйне. А сад, було, як зацвіте весною! А що робилось на початку літа — огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати.»
У творі ми спостерігаємо притаманне віддавна українському селянинові прагнення естетизувати кожний день свого життя, кожну побутову річ, все навколо себе: «Коло хати, що стояла в саду, цвіли квіти...»
       Природа у творі казкова, чарівна, вона живе своїм утаємниченим життям: небо, зорі, річка: «Прокидаюсь я на березі Десни під дубом... Пахне в'ялою травою, квітами. А на Десні краса!»
      Юний оповідач — Сашко — з притаманною йому дитячою безпосередністю сприймає світ навколо себе, стає зачарованим мандрівником навколишнього світу. З природи черпає він натхнення для своїх фантазій: «Вода тиха, небо зоряне, і так мені хороше плисти за водою, так легко, немов я не пливу, а лину в синьому просторі. Дивлюсь у воду — місяць у воді сміється. «Скинься, рибо», — думаю, — скидається риба. Гляну на небо: «Зірко, покотися», — котиться. Пахнуть трави над водою. Я до трав: «Дайте голос, трави», — гукають перепілки. Дивлюсь на чарівний, залитий срібним світлом берег: «Явися на березі лев», появляється лев». Дитина відчуває просто містичне єднання з природою, коли її слово може породити зміни в живому світі навкруги, і вона насолоджується таким злиттям зі світом.
        І коли дитина вирішує творити добрі діла, то перш за все бажання її спрямовані на природу: «Не буду, — думаю, — їсти скоромного цілий тиждень! Носитиму дідові воду на погребню, скільки він схоче, і почну ходити до церкви». Далі, дивлячись на ластівок, я подумав: «От, коли б повипадали з кубла ластовенята! Я зараз же нагодував би їх мухами та хлібом, аби тільки ластівка бачила, на які діла я здатний та розказала Сусу Христу».
       Краса справжнього єднання людини з природою відтворена письменником в образі діда Семена, який був, немов «...добрий дух лугу, риби. Гриби і ягоди збирав він у лісі краще за нас усіх і розмовляв з кіньми, з телятами, з травами, з старою грушею і дубом... Найкращою рибою дід вважав линину. Він не ловив линів у озерах ні волоком, ні топчійкою, а якось наче брав їх з води прямо руками...»
      А от ще один спогад, що ілюструє злиття людини і природи, виражає любов до кожної рослинки: «Дід любив спати під дубом, перед тим, як заснути, він довго і якось так лагідно позіхав, ніби прощаючи світу всі його пустощі, і розказував косарям про молоді і тії літа, про чумацтво, про те, як колись все було не так. Все було краще. Річки й озера були глибші, риба більша й смачніша, а вже грибів та ягід у лісі — не переносити, та й ліси були густіші, трапи — вуж не пролізе, хіба тепер трави!...»
       Саме в природі людина знаходить опору для свого існування. І для Довженка опоетизована земля його дитинства — це підґрунтя його існування, джерело натхнення. Після важких років випробувань митець немов виходить на берег духовно оновленим, сильним, по-справжньому мудрим і наділеним почуттям глибокого гумору….

****

        Мені здається, що неможливо краще написати про роки війни, ніж це зробив Олександр Довженко. Я так і бачу ту неприховану правду війни, від якої щемить болісно серце. Постає переді мною і родина Запорожців, і Василь Кравчина, і родина Хуторних, і ще багато героїв, яких знівечила страшна війна, забравши і родичів, забравши щось добре з серця. Залишилось у багатьох з них тільки чорна пустка, зіткана з поневірянь, незгод, сліз та крові. Бо такою страшною була ця війна, яка змітала з лиця землі і села, і міста, залишаючи позад себе тільки чорний попіл від згарищ, червоне полум’я від пожеж, змарнілих, почорнілих людей від безчестя, горя та знущань. Малює О. Довженко і те, як вішали українських людей — повішено і діда Запорожців, Демида, і як катували їх — катовано і батька Запорожців, Лавріна, і як гнали до Німеччини — забрано і дочку Запорожців, Олесю. «Повішені дивилися вгору з страшних своєї шибениць», «клали цілі родини додому вряд і стріляли, підпалюючи хати» — це криваві сторінки війни. Кидали німці й малих, ще зовсім безпорадних дітей у полум’я, ре-гочучи від тих злочинів, від яких здіймається на голові волосся. Та щоб не бачити, як живими згорають їхні діти, щоб «не клясти, не плакать», плигали у полум’я посивілі від горя матері, проклинаючи ненависних фашистів. Пам’ятають люди, які залишилися живими, пам’ятає і Олександр Довженко і те вішання, і ґвалтування, і катування. Пам’ятає і заграви, що їх далеко можна було побачити навкруги, бо освітлювали вони безпорадність, відчай людей, їхнє нехитре майно, яке перетворювалося на попіл.

2.     Розгорнутий конспект  уроку

Олександр Довженко.  Видат­ний український кінорежисер і письмен­ник. Великий чарівний світ дитинства у повісті  "Зачарована Десна"

Мета: ознайомити учнів з найважли­вішими фактами біографії О.Довженка, показати багатогранність його як творчої особистості; розкрити самобутність авто­біографічної кіноповісті "Зачарована Дес­на"; розвивати вміння працювати з текс­том епічного твору, вдумливо й виразно читати його, знаходити різноманітні опи­си, коментувати їх, висловлювати вражен­ня від прочитаного; виховувати опти­містичне світосприйняття і світобачення, любов до батьків, до рідної природи.

Учні повинні дізнатися: найголовніші фа­кти біографії О.Довженка, зміст повісті "Зачарована Десна";особливості виразно­го читання епічного твору.

Учні повинні навчитися: виразно і пра­вильно читати найяскравіші фрагменти твору, розповідати про родину Сашка; описувати власні думки; порівнювати побачене й пережите з прочитаним у творі.

Хід уроку

І. Мотивація навчальної діяльності учнів

Рольова гра

Учень у ролі О. Довженка (читає): «Одна лише Десна зосталася нетлінною у стомленій уяві. Свята чиста ріка моїх дитячих незабутніх літ і мрій.

Нема уже тепер таких річок, як ти була колись, Десно, нема. Нема ні таємниць на річках, ні спокою. Ясно скрізь. Нема ні бога, ані чорта, і жаль мене чомусь бере, що вже нема в річках русалок і водяних-мірошників нема».

Русалка. Ми — молоді вродливі дівчата, живемо на дні річок у чудових кришталевих палацах. Уночі, коли сходить місяць, виходимо на берег, розчісуємо своє довге зелене волосся й водимо хороводи. Чудовим співом заманюємо юнаків та дівчат, затягуємо у воду й залоскочуємо.

(Русалками ставали молоді дівчата, які втопилися, або померлі до хрещення маленькі діти.)

Ми боїмося хреста, полину й часнику. Мої посестри живуть у полях та лісах, де полюбляють гойдатися на гілках дерев.

Водяник. Мене вважають різновидом нечистої сили. Я походжу від чорта. Українська легенда розповідає, що Бог скинув чорта і злих духів з неба, кожен летів до землі 40 діб. Коли ж Господь сказав «Амінь», то хто де був, там і залишився: я — у воді, болотяник — у болоті, лісовик — у лісі, польовик — у полі.

Я — старезний дід, покритий водоростями, з довгою бородою й хвостом. Люблю перевтілюватися в різних істот: дитину, козла, собаку, качура, рибу... Головую над русалками та опікуюся рибами. Живу у вирах річок, коло млинів. Розгнівавшись, руйную греблі, млини, розливаю ріки, топлю людей.

О. Довженко (читає): «Тоді Десна була глибокою і бистрою рікою. У ній тоді ще не купавсь ніхто, і на пісках її майже ніхто ще не валявся голий... Була тоді ще дівкою Десна, а я — здивованим маленьким хлопчиком із широко розкритими зеленими очима».

ІІ. Оголошення теми і мети уроку

Слово вчителя

Отож, сьогодні на уроці постараємося збагнути і зрозуміти, наскільки непересічною особистістю є Олександр Петрович Довженко, що найбільше виділяє його серед сучасників, а також обговоримо зміст кіноповісті «Зачарована Десна».

 На уроці вам слід бути активними співрозмовниками, уважними слухачами та мислителями, щоб до кінця уроку дати відповідь на такі основні питання:

•  про що ви запитали б Довженка, якби мали таку можливість?

•  у чому неповторність великого кіноре­жисера?

•  чому долю митця називають трагічною?

     Ще протягом уроку вам треба попрацювати над опорним конспектом, щоб на наступних уроках та контрольній роботі мати досить знань про Олександра Довженка та його творчість.

ІІІ. Сприймання навчального матеріалу

Слово вчителя

Пропоную про основні мо­менти життєпису письменника дізнатися з подо­рожі довженківськими місцями. Міні-повідомлення зроблять наші екскурсоводи, вони й покажуть на карті місто чи село на життєвому шляху митця, прикріплять спеціальну позначку. Найголовніше внесете у свої записи.

Розповідь-екскурсія (+інформують підготовлені учні)

Село Сосниця на Чернігівщині, її околиця - В'юнище. Тут у сім'ї хліборобів Довженків народилася сьома дити­на - Сашко. Сім’я жила в нестатках. У своїй «Автобіографії» Довженко писав: «землі у нас було сім чи сім з половиною десятин. Земля була не дуже родюча, і тому, щоб підтримати своє натуральне господарство, батько ще наймався в підводчики і столярував. Батьки були неписьменними… Дітей мали багато – чотирнадцять, перемінний склад, з якого залишилося двоє: я й сестра… Решта померли в різний час, майже не досягнувши працездатного віку». "Коли я зараз пригадую своє дитинство і свою хату... в моїй уяві плач і похорон". Дванадцять дітей похоронили бать­ко і мати, яка "народилася для пісень", але "про­плакала все життя".

Дитинство Сашка минуло біля берегів зачарованої ріки – красуні Десни, любов до якої залишилася на все життя і про яку розповів у повісті з такою ж назвою -  "Зача­рована Десна".

Містечко Глухів на Сумщині. Педагогічний інститут. Коли Олександру виповнилося 16 літ, батько, Петро Семенович, відвіз його до Глухівського учительського інституту, де готували вчителів – «обрусителів краю» вчителів - обрусителів краю" – як казав Довженко..

Знайомство з укра­їнськими книжками: поезіями Шевченка та творами українських класиків -  відбулося саме тут, хоча в стінах інституту "заборонено... розмовляти українською мовою...

Житомир. Тут Довженка вперше назва­ли Олександром Петровичем, він - учитель, викладає не літературу, а фізику, природо­знавство, географію, історію, гімнастику у вищій початковій школі. Довженко любив дітей, але покинув учителювання, бо хотів стати художником.

К и ї в. Навчання на економічному фа­культеті. Коли ж відкрилася Академія мистецтв, Довженко став її слухачем, щоб реалізувати давню мрію - стати художником. У цьому місті деякий час працював у республіканській газеті карикатуристом, художником-ілюстратором. Але не це було його покликанням, його славою і безсмертям, бо відчував у собі силу творця нового мистецтва, що тільки-но утверджувалося.

Варшава, Берлін. Працює на ди­пломатичній роботі, а ще - бере приватні уро­ки малювання у відомого німецького худож­ника Геккеля.

Харків. У 1923 році, коли Довженко приїхав у це місто, воно було столицею Ук­раїни. Олександр потрапляє у вир літератур­ного і політичного життя. Влаштовується ху­дожником у газету "Вісті". Відтоді в пресі з'являються дотепні карикатури, дружні шаржі, плакати, підписані псевдонімом Саш­ко. (Демонструються відповідні ілюстрації.) А так хотілося б змусити ці фігурки рухатися! Є один спосіб це зробити: в Україні стрімко розвивається новий мистецький жанр - кіно.

Одеса. З 1926 року починається най­яскравіший період життя і творчості митця - в кінематографі. Спочатку це були німі комедій­ні фільми. А потім знаменитий, вражаючий фільм "Звенигора" - німий гімн Україні. Велетні-козаки пропливали на могутніх конях над просторами її степів і садів, дівчата спуска­ли вінки на її тихі води. "Картину я не зробив, я проспівав, як птах", - скаже режисер. Стало зрозуміло: в кіно прийшов Майстер. Після "Звенигори" сценарії до своїх фільмів Довжен­ко писав сам, створивши жанр кіноповісті. Одеську кіностудію назвуть його іменем.

Брюссель. У 1958 році, уже після смерті письменника, на міжнародному кіно­фестивалі картину "Земля" було визнано однією з дванадцяти найкращих у світі. Та ще в 1930 році Довженкові аплодують знамени­тості. Вітальну телеграму з Голівуду наді­слав сам Чарлі Чаплін... А ось удома фільм сприй­мають насторожено. Починаються пересліду­вання, звинувачення в націоналізмі: "Я бук­вально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма".

Куйбишев, Воронеж, Харків, українські та російські села й міста. Військо­вий кореспондент газети Олександр Довжен­ко переживає трагедію свого народу. Найбо­лючіше сприймає те, що Сталін здав фаши­стам Україну без бою, що тисячі сіл та місте­чок опинилися в окупації. Найпотаємніші думки звіряє "Щоденнику".

Москва. З цим містом пов'язані най­болючіші сторінки Довженкового життя. У столицю він поїхав з України тоді, коли на батьківщині почалися переслідування інте­лігенції. Та згодом митець розуміє, що повер­нутися в Україну неможливо, цього не допустить влада: "Я вмру в Москві, так і не поба­чивши України. Перед смертю я попрошу Сталіна, аби... з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю у Києві десь над Дніпром на горі". Як велику трагедію Дов­женко сприйняв критику самим Сталіним та його оточенням кіноповісті "Україна в огні", в якій була страшна правда про рідний народ і його трагічну долю. "Україну в огні" надруку­ють лише через 10 років після смерті автора.

Каховка,  Кременчук... За п'ять ро­ків до смерті нарешті дозволено відвідати Україну. В Олександра Петровича грандіозні плани: новий фільм він назве "Поема про мо­ре", а знімати буде його на Київській кіно­студії. "Хай навіть скоротять недовгі вже мої літа, - пише він, - я хочу жити в Україні... Я України син, України". Не судилося. "Пое­му про море" дозніматиме його дружина - ре­жисер Юлія Солнцева. А влада зробить усе, щоб Довженко знову виїхав до Москви.

Москва. Новодівичий цвинтар. Міс­це вічного спочинку Олександра Довженка, який помер 26 листопада 1956 року. Його за­повіту - поховати в Україні або привезти ту­ди хоч серце - не виконали.

Слово вчителя

За своє творче життя Довженко поставив 12 ігрових і документальних фільмів, написав 15 літературних сценаріїв та кіноповістей, дві п’єси, автобіографічну повість, понад 20 оповідань і новел, ряд публіцистичних статей, присвячених проблемам кіномистецтва.

     Отож, про що б ви запитали письменника? Зараз проведемо рольову гру  «Інтерв’ю з письменником» (випереджального характеру домашнє завдання)

Кореспондент. Яка риса характеру є основною у вашій родині?

Автор. «основна риса характеру нашої сім'ї – насміхатись над усім і в першу чергу один над одним і над самими собою. Ми сміялися над владою, над богом і над чортом… Дід, батько, мати, брати і сестри…»

Кореспондент. А яким Ви пам’ятаєте  себе у дитинстві?

Автор. «Був дуже мрійливим хлопчиком. Мрійливість і уява були такими сильними, що іноді життя, здавалось, існувало в двох аспектах, які змагалися між собою, - реальному і уявному, що проте здавався нібито здійсненним»

Кореспондент. Чи здійснилися Ваші задуми?

Автор. «Я поспішав кудись ціле своє життя. Все поспішав, все турбувався, що може кудись не встигну, чогось не дороблю, що не так все навколо, неначе все не так, що геть все чисто можна краще. І так здивований назавжди оцим своїм несамовитим баченням речей. Я й досі думаю, що будь я богом, я переробив би цілий світ, створивши його кращим, куди б не глянуло моє всевидяще сердите око. Се дуже просто. Так здавалося мені багато років.»

Кореспондент. Як ви прийшли до праці у кіно?

Автор. «Дуже допомогла мені одна незначна обставина. Я почав відвідувати натурні зйомки одеського режисера. Те, що він робив на зйомці зі своїми акторами, було так погано і безпомічно, що я одразу повеселішав. Я подумав: якщо я бачу, що це погано, і знаю, що саме погано і чому саме погано, значить, я не такий уже безпорадний. Більше того, - я просто візьму і зроблю краще»

Кореспондент. Чи жалкуєте про щось?

Автор. «Дивно і жалісно часом думати, що нема у нас сили і ясності духу пройнятися щоденним розумінням щастя життя, мінливого в постійній драмі й радості, і що так багато краси марно проходить мимо наших очей»

Кореспондент. Чи вважаєте себе щасливою людиною?

Автор. «Я ніколи не думав,що в одному людському поколінні можуть вміщатися цілковита неписьменність батьків і зневага заліза з одного боку, і реальна підготовка до польоту на інші планети за допомогою атомної енергії – з другого. Я можу з повним правом сказати, що я людина щаслива. І час, в який я живу, і дію, і мислю, великим є часом, великою добою людства. Тому і «Зачаровану Десну» пишу вже я лише як легкий і прозорий спогад про минуле…»

Слово вчителя

Ось таким був і залишається у пам’яті України та і всього світу письменник та режисер Олександр Довженко. Він написав прекрасну повість «Зачарована Десна», уривки з якої ви прочитали напередодні. Епіграфом до уроку вибрали слова Петра Дорошенка, які найкраще передають ставлення письменника до своєї батьківщини.

Епіграф:

Десно! Моє слово до тебе,

Хороша поліська ріка.

Давно ти не бачиш край себе

Хлопчину Довженка Сашка.

Він виріс, пізнавши багато

Річкових і плес, і глибин.

Та ти йому — наче та мати,

Якою пишається син...

Він душу свою незбагненну

Розкрив у словах чарівних,

І силу любові вогненну

Серцями відчули ми в них.

                    П. Дорошенко

Евристична бесіда

1.     Основна частина класу прочитала уривки з повісті. Скажіть, що являє собою ця повість, з чого вона складається?

(Так, в основному це розповіді, спогади, описи і "Зачарована Десна" - такий твір, який потрібно читати повільно, зосередившись саме на читанні та включивши свою уяву, тому що тільки так зможемо відчути красу Довженкового слова.)

Слово вчителя

До речі, у архівах зберігається аж 4 варіанти рукописів повісті: якого великого значення надавав письменник цьому твору. До того ж він зробив і власноручний переклад російською мовою.

А тепер пригадаємо зміст повісті, тож зможете сказати, про що ж цей твір.

Про що повість "Зачарована Дес­на"?"

Метод ПРЕС. На дошці записані слова: дитинство, роди­на, природа, Україна, життя.

Учні обдумують відповідь на запитан­ня "Про що повість "Зачарована Дес­на"?", обираючи одне з понять і дотриму­ючись такої схеми:

а)  визначте тему твору (починайте словами: "Я вважаю, що це твір про…");

б)  поясніть, чому ви так думаєте ( почи­найте словами: "Тому що...");

в)   наведіть приклади - аргументи з тексту (починайте словом "Наприклад...");

г) узагальніть свою думку, підсумуйте (починайте словами: "Отже…" або "Таким чи­ном...")

Теорія літератури

-     А тепер скажіть, хто ж головний герой цієї повісті? Від чийого імені ведеться розповідь? Так, розповідає про себе малий Сашко, ніби переказує нам свою біографію.

-     Чи знає хтось, яким одним словом можна замінити словосполучення «Власна чи своя біографія, або ж «сам описую життя»? Правильно, автобіографія. А повість ця – автобіографічна, тому що письменник розповідає про своє життя.Також особливість цієї повісті у тому, що так легко уявити її героїв, побачити змальова­ну там природу. Довженкові описи дуже докладні. Автор робить так тому, щоб потім легко з написаного твору зробити кінофільм. Отож, «Зачарована Десна» - кіноповість.

Давайте пригадаємо, які асоціації виникають у вас при згадці про назву повісті, і створимо асоціативний кущ «Зачарована Десна».

                                            

«Впізнай героя»

-     Хто ж є головними героями?

(батько, мати, дід, прабаба, Сашко). Це – родина Сашка.  Зараз спробуємо визначити, чи добре ви запам’ятали особливості характеру, поведінки, зовнішності героїв. Тому проведемо вправу «Впізнай героя». (Прочитати цитату і визначити, кого вона стосується).

1.     "Їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовно їжею". (Баба)

2.     "Багато бачив я гарних людей, але тако­го, не бачив".(батько).

3.     Нічого в світі так я не люблю, як садити що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка росиночка, ото мені радість.(мама)

4.     Він був високий і худий, і чоло в нього було високе, а хвилясте довге волосся сиве, а борода біла.(дід)

5.     Він любив спати на погребні. (дід)

6.     У малині лежав повержений з небес маленький ангол і плакав без сліз.(Сашко)

7.      Вона була така малесенька й така прудка, і очі мала такі видющі і гострі, що сховатись од неї не могло ніщо в світі.(прабаба)

8.     Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий. (батько)

9.     Любив гарну бесіду й добре слово. (дід)

10.                         Він почував себе спасителем потопаючих, героєм-мореплавателем, Васко да Гамою. (батько)

11.                        Не впускала рятувати людей під час повені. (мати)

12.                        Найбільше за все чомусь любив моркву (Сашко).

13.                        Підслухав розмову коней (Сашко).

Лінгвістичний експеримент «Позмагаємось з письменником»  (на місці пропусків вставити потрібні слова)

Перша мікрогрупа

1) «Дід любив гарну бесіду й...» (добре слово).

2)«Старі люди по дідовому кашлю...» (вгадували навіть погоду).

3)«Більше за все чомусь я любив...» (моркву).

5) «Хата Сашкова була схожа на...» (стареньку білу печерицю).

6) «Більше за все на світі любив я...» (музику).

7)«Доглядали мене змалечку аж чотири няньки. Це були...» (мої брати Лаврін, Сергій, Василько й Іван).

8) «Загинуло й щезло геть з лиця землі моє село не від води, а...» (від вогню).

Друга мікрогрупа

1) «Він був наш добрий дух..» (лугу і риби).

2)«Більше за все на світі дід любив...» (сонце).

3) «Так як дід любив сонце, так його мати, праба­ба наша, що її, як я теж уже аж потім довідався, звали Марусиною, любила...» (прокльони).

4)«Щоб замолити гріх, Сашко вирішив: «Піду на вулицю...» (шанувати великих людей).

5) «Коли б спитав мене хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинстві, [...] як сказав, що більш за все я любив слухати...» (клепання коси).

6) «...Не був ні професором, ні лікарем, ні інже­нером. [...] Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище й звали його... (Самійло-Косар).

7)«Батько заплакав: «Ой сини мої, сини! Дітки мої...» (соловейки).

Робота з текстом повісті.   Виразне читання+обговорення за питаннями

Прочитати про родичів Сашка

1.     Яким словом називає Довженко свою матір на посчатку твору? Як це її характеризує? (прочитати перші три абзаци повісті).

2.     З чим порівнює письменник свого діда? Чим викликанке це порівняння? Чому мати ненавиділа діда?

3.     Як дід ставився до чужих людей?

4.     Чому діда називали добрим духом лугу й поля?

5.     Що найбільше любив дід?

6.     На що схожим був його кашель?

7.     Чим славилася прабабуся Сашка? Як їх варто розцінювати? Що про це каже автор?

8.     Якими рисами письменник наділяє свого батька? 

IV. Підсумок уроку

Слово вчителя

От і закінчилася наша сьогоднішня подорож у Країни дитинства Сашка Довженка. Ця країна у кожної людини своя, але вона завжди неповторна.

Не спішіть дорослішати. Все у вас буде: кохання і весілля, радощі і турботи, діти і робота. Та не буде безтурботності, доглянутості, спокою та захисту, як у дитинстві.

І моя вам щира порада: візьміть із собою те прекрасне, що є у геніального митця Олександра Довженка: любов до людей, закоханість у красу, бажання творити добро, шанувати людей і жити в повній гармонії з природою.

V. Домашнє завдання

3.Фрагмент позакласного заходу

«Незабутнє»

(музично-літературна композиція за мотивами творів О.Довженка)

Звучить тиха музика воєнних років. На сцену виходять ведучі і дівина в чорній сукні.

1-а ведуча. Велика Вітчизняна. Давно заросли травою окопи. Давно сіють пшеницю на землі, яка горіла і стогнала. А людям і досі болять  завдані війною рани.

2-а ведуча. Минуло 69 років. Ми увінчали лаврами переможців, воїнство, яке живим повернулося з війни. До хмар піднесли меморіали, пам’ятники тим, хто віддав своє життя за  Перемогу у те страшне лихоліття.

3 -а ведуча. І зовсім забули про життя жінок на війні. Солдатська мати, солдатська вдова, солдатська наречена.

4-а ведуча. Тяжка випала їм доля. Вони своєю працею наближали перемогу. Вони віддали Батьківщині найдорожче, що в них було – їхню надію й опору – синів, чоловіків, наречених.

1-а ведуча. Як передати словами страждання матері, яка втратила свою дитину, дружини, до якої ніколи не повернеться її чоловік, батько її дітей.

2-а ведуча. Якими словами передати невимовний біль тих, кому не судилося навіть звичного жіночого  і материнського щастя? Вони і досі серед нас. Живуть тихо і непомітно. Живуть – і досі чекають своїх коханих з війни.

Воїнам, які віддали своє життя за Перемогу, і тим, хто їх так вірно чекав, присвячуємо нашу композицію.

Ведучі йдуть. Залишається дівчина в чорному. Звучать 2 куплети пісні «Если б не было войны…»

Під мелодію «Утомленное солнце» , танцюючи, з’являються випускники 1941 року.

На фоні музики ведучі читають слова

1-а ведуча: 22 червня 1941 рік. Тієї пам'ятної червневої пори, як і завжди, догорав рожевий світанок в обіймах спраглої ночі, пив теплу росу із трав та замріяно слухав останні звуки вальсу в сільському клубі. Тут зібрались випускники 1941 року, вони танцювали свій останній шкільний вальс і не знали, що через декілька хвилин, рівно о 4 годині ранку 22 червня вони закружляють в кривавому танку війни, який триватиме 1418 днів і ночей.

Звучить мелодія «Вставай, страна огромная»

Пари зупиняються.

Дівчина в червоній сукні з чорною накидкою танцює «танок війни» під трагічну музику (мелодія з художнього фільму «Війна» з циклу «Державний кордон»

Звучить музика «Вставай страна огромная». Гасне світло. Запалюються свічки.

Ведуча. В останню ніч сорок першого року прощання лунали над Україною. Батьки й матері прощалися з дітьми, чоловіки з жінками, брати з сестрами. Розлучалися любов з любов’ю, надія з надією, прощалося нездійсненне заміжжя, несуджене материнство.

Запалені свічки. На сцені Олеся і Василь.

Олеся.  Якось незвично. Ми з тобою так мало знайомі, але мені здається, що я знаю тебе все життя.

Василь. І мені.

Олеся. Розкажи про себе, Васильку!

Василь. Та про що розказувати: закінчив школу, збирався до інститут вступати , а тут війна. Танцювати любив. Тепер не потанцюєш.

Олеся. На випускному я теж танцювала! (Дивиться на Василька). Давай потанцюємо, Васильку!

Василь. Без музики?

Олеся. Згадаємо ту, що на випускному.

Звучить музика «Утомленные солнцем».

Повільно танцюють, потім зупиняються  і  дивляться один на одного.

Василь. Закінчиться війна – зустрінемося. Побачиш – приїду.

Олеся. Квитка не дістанеш.

Василь. А я не поїздом.Я прилечу до тебе на крилах. І скажу: «Олесю, поїхали!»

Олеся. А ти їх бачив?

Василь. Снилися або уявляв.

Олеся. Гарно було б! Але зараз війна. Вижити треба.

Василь. Я виживу! Щоб до тебе повернутися!

Олеся. Виживи, Васильку! (Пауза). Знаєш, Васильку! Коли б ми жили, коли б сталося так, що ми житимемо двоє, ми ніколи за все життя не скажемо одне одному жодного поганого слова. Яправда?

Василь. Правда.

Олеся. Ми навіть не подумаємо злого. Правда?

Василь. Правда.

Олеся. Ми будемо так ладно жити, як ніхто у світі. Правда?

Василь. Так.

Олеся. Ти забудеш мене?

Василь. Ні.

Олеся. Ти знайдеш, одвоюєш мене?

Василь. Знайду, одвоюю. І проб’юся до тебе через усі пожежі, через усі доти. Через усе на світі. Хай ти будеш чорна і хвора. І понівечена ворогом, хай посивієш від горя і сліз, побіліє твоя коса, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасни ти. Якщо ж в розпачі ти проклинатимеш мене і всіх, що кинули тебе і не вмерли на Дніпрі, - простиа я теж наперед, така вже наша доля, і ти мене прости.

Олеся. Прощаю . (Василь пригортає до себе Олесю).

Василь. Я обов’язково знайду тебе, Олесю. Коли ж станеться так, що не знайду, уб’ють мене, Олесю, чи вибухну я десь у своєму танку, я все одно вернуся до тебе. Я пам’ятником стану з бронзи у твоєму селі. Отам ось, за вікном. Я зрозумів, Олесю.Стежка назад до тебе є одна, один є шлях. Шлях геройства.

Входять ведучі. Коли вони говорять, свічки гаснуть одна за одною.

2-а ведуча. Вони розійшлися ранком, до схід сонця, у холодній росі коло перелазу за садком.

3-а ведуча. Він йшов швидко і легко, з ясною головою. Він немов летів, не чуючи під собою землі, готовий до подвигів велетенських Він зрозумів, що треба поспішати, треба забути про все на світі в ім’я життя і битися з воргом до смертним  боєю.

1-ведуча. А Олеся-Ярославна виплакала на перелазі свою багатосотлітню пісню і, спустошена, пішла до хати. Не чула вона, як гриміли гармати, як зз боєм відходили останні бійці і вповзла в селот німецька неволя.

Виходить учень у солдатській шинелі. Читає новелу О.Довженка «Федорченко»

Федорченком звали мене, товариші, Федорченком. Я був капітаном на початку світової війни і не міг одступити,, такий я був гордий. Де я не стрічався з ворогом, я побіждав його, бо я храбріший був і воював я краще. Та на флангах у мене, казали, тікали і з правого, й з лівого боку. І я згорав по дорозі од розпачу й гніву. І сором пік мене вогнем і гнув мене додолу, отакий я був гордий.

Федорченком звали мене, капітаном Федорченком, що не зміг уже далі брести по Вкраїні на схід і, під Каховкою кулемета в руки взявши й чимало гранат, пішов один по смерть назад у поле, аби не бачила Україна потилиці моєї...

Вперед, вперед, Федорченко!..

І я убив їх, стрівши цілий полк один, сот три чи, мо', й чотириста, і сам упав на трупи одверто і вмер од двадцяти чи, може, й більше ран.

Я бивсь годин чотири і впився гірким щастям бою вщерть. Усе своє життя, всю свою пристрасть, гнів, любов, надії,— все, що я ніс у серці своєму, все вистріляв, усе, що мав, до нитки.

Федорченком звали мене, товариші, капітаном Федорченком Іваном.

Гасне світло, звучить мелодія «День Победы»…

Список використаної літератури

1.     Барабаш Ю. Чисте золото правди.  - К., ”Радянський письменник”, 1962.

2.     Гончар О. Довженків світ // Твори – Том 6.- К., 1979 р.

3.     Демчук О. Нетрадиційні уроки з української літератури 9 – 11 клас – Т., 2000

4.     Довженко О. Господи, пошли мені сили "Щоденник", кіноповісті, оповідання, фольклорні записи, листи, документи. – Х., 1994 р.

5.     Довженко О.П. Щоденник // Культура України, № 3—4, 1989, С. 25—43.

6.     Здоровега В. Погуки істини, утвердження переконань. - Львів, 1995.

7.     Коба О. Олександр Довженко. - К., ”Радянський письменник”, 1979.

8.     Коваленко М., Мішурін О. Син зачарованої Десни. Спогади і статті. - К., ”Радянський письменник”, 1984.

9.     Коротодський Р. Довженко вчора, сьогодні, завтра в країні національної культури // "Дивослово" – К., 2001 

 ПРО П. ТИЧИНУ ... 

 Зміст

1.     Народжений в селі Піски на Чернігівщині…   ……………………...….3

2.     Сплав музично-колористичної синестезії у його ранніх творах…..….7

3.     Гули болючі вітри епохи. Відмова поета від самого себе……….……10 

4.     Світ його поезії хвилює…     ….………………..………………….…...18

Список літератури ….…………………………………………………...20

 1. Народжений в селі Піски на Чернігівщині…

Постать великого митця - завше в епіцентрі перехресного обстрілу критичних (і апологетичних) оцінок. Павло Тичина особистість саме такого калібру. Тож не дивно, що літературознавці - і просто читачі - намагалися достосувати до нього безліч дефініцій.

Співець українського Березня. Конгеніальний пророк національної революції. Хліборобський Орфей. Основоположник української радянської літератури. Поет-лауреат, пост-академік. Полум'яний, ніжний лірик. Феномен доби. Жива мумія. Ідео­логема радянської епохи.

Усі ці різномасті, взаємосуперечливі означення - неповні. Та чи не в кожному і них є дрібка правди - часом радісної, часом гіркої, але ніколи вичерпної. Правди про великого поста - за майже одностайним визнанням друзів і недругів, правих і лівих - найбільшою українського поета XX століття. Поета, без сумніву й перебі­льшення, геніального. Першим цю геніальність, на диво (а може, якраз за глибокою закономірністю - нема-бо пророка у своїй Вітчизні), розпізнав письменник з-поза меж України польський прозаїк Ярослав Івашкевич. У рецензії на "збірку збірок" «Золотий гомін» (1922), яка містила три книги Тичини – «Сонячні кларнети», «Плуг» та «Замість сонетів і октав», він писав:

«Українська література в особі  Павла  Тичини здобула геніальну особистість. Уже саме оперу­вання молодою українською мовою, доведення її до незвичайної  досконалості, що своїм багат­ством і блиском може поміритися з польською та російською, - ставить його в один ряд  з найцікавішими, найвидатнішими  письменниками сучасної України» (журнал «Скамандер», 1922).

Академік Сергій Єфремов, ретельний літописець українського письменства і вдумливий критик поточного літературного процесу, вже у 1923 р. визнав:

                                                                                                    

       «Те, що вже дав Тичина нашому письменству, справді на великий складається скарб. Сталося так. що цей молодий мрійник з оберненим у глиб поглядом у першій же своїй книзі виступає  таким дозрілим, таким глибоко оригінальним і разом глибоко  прив’ язаним до кращих                                                                                

нашого письменства традицій, що не могло бути й сумніву, що ось перед нами нова в його історії сторінка записується, свіжа, захоплива й глибока. Поет, мабуть, світового масштабу, Тичина формою глибоко національний, бо зумів у своїй творчості використати все багате попередніх поколінь надбання».

Автобіографія Тичини 1959 р. розпочинається так: «Пам'ятаю себе в дитинстві дуже рано: мене ще на руках носили. День Теплінь. Світло- зелене віття звідкись звисає наді мною. Блищить вола. Ось тут вона, внизу, і десь там - пода­лі. Очевидно, це була весняна пора. Підсвідомо відчуваю щось навколо мене діється, але що саме і як - ще не міг я своїм розумінням охопити. Щось рухається, коливається, звучить - і луною своєю вдалині відгукується Чи були це веселі ігри дівчат на Подолі, чи співалися там пісні-веснянки - не міг я ще усвідомити. Тільки одне вловлював: рух і звук, радісні обличчя і колір гілок, блиск і воду, що пахла свіжістю».

Сила і свіжість найранішого дитячого спомину дивує і спонукає придивитися уважніше. Може, він прочиняє віконце у світанкову душу майбутнього поета?

Народжений 15 (27 за старим стилем) січня 1891 у селі Піски на Чернігівщині, він був сьомою дитиною сільського дяка Григорія та його дружини з біблійним іменем Марія. Із дванадцяти Павлусевих братів і сестер четверо померли ще дітьми, ще троє - у розповні літ. Тож уже ранні літа поетові були повні болючих втрат. Його ж самого Бог оберігав - вочевидь, поклав печать генія й мученика на його ще дитинно-ясне чоло.

Те, що батько був дяком, означало не тільки серйозне релігійне виховання в родині, але я - насамперед! - виховання музичне. Адже, поза справами церковними й громадсь­кими (а в обов'язок дяка входило ще й навчати сільських дітей грамоті), Григорій Тичи­на знаходив себе передовсім у музикуванні. "Батько дуже любив співи й музику [., ], - згадував пізніше Павло. - Батько грав на гармонію, учив мене імітувати дзвони Лаври й руської церкви". А крім того, й мати та усі діти мали хист до пісні. "Сім'я була співоча, - свідчить Євген Тичина, молодший брат поета. - Виучка наша починалася дуже рано: приблизно з семи років кожен із нас уже допомагав батькові співати в церкві. У сім'ї утворився власний хор". Отакий "народний хор" з однієї родини!

Тож не дивно, що "саме музика була одним із перших мистецтв, які відкрилися поету раніш від живопису, раніш від поезії" (О.Білецький).

    Саме вона попервах визначила й шлях митця до освіти: за порадою вчительки земської школи Серафими Морачевської, педагога рідкісної про­никливості і такту, батьки віддали Павлуся до архієрейського хору спершу Єлецького, потім - Троїцького монастиря у Чернігові, де вже співав його старший брат Михайло. Так почалися довгих дванадцять літ духовної освіти Тичини: перше в училищі, потім -у семінарії. Літа ці не були такими безпросвітними, як намагалися показати радянські біографи поета: і глибоке знання Біблії та християнського віро­вчення загалом, і засади літературної культури, і фактично професійне ово­лодіння секретами музичного мистецтва (зі співака наш велегранний талант доріс до регента семінарського хору, ба - навіть пробував себе як компози­тор. під псевдонімом Лялич), і вже згадане малярське учнівство у М.Жука, й знайомство з майбутнім поетом, також семінаристом Василем Елланом- Блакитним, яке переросло в тривалу й міцну дружбу - усе це виніс Павло Тичина із на позір похмурих чернігівських стін. Крім багатоголосого співу, тут він навік полюбив інструмент дивовижної краси - кларнет, котрому су­дилося стати символом самого мистецького стилю письменника (саме «кларнетизмом» іменували його неповторну творчу манеру літературознавці В.Барка, Ю.Лавріненко, І.Кошелівець) .Тут, врешті, розповився й поетичний талант Тичини (перші "справжні" вірші написав він по смерті батька (1906). У Чернігові сталася ще одна значуща подія в житті митця. Йдеться про знайомстві з автором «Intermezzo» й "Тіней забутих предків" та його творчу опіку. Павла Тичину одного з найбільших майстрів нашої поезії, благословив у літературу маестро української прози - Михайло Коцюбинський. Справжній артист із вишуканим смаком та тонким естетичним чуттям, він одразу помітив у перших віршах юного лірика непересічний талант; між ними зав'язалося листування, молодший колега часто бував на знаменита? "суботах" у свого наставника, читав там свої "проби пера". Вочевидь, великий сонцепоклонник розпізнав у несміливому, надміру скромному хлопцеві свого духовного спад­коємця, також задивленого в сонячну височінь ("О, я не невільник, Я ваш беззаконник, Я - сонцеприхильник, Я - вогнепоклонник", - писав Тичина в одному з віршів 1917 р.) З легкої руки Коцюбинського почав чернігівський семінарист і публікуватися: вперше його вірш побачив світ на шпальтах часопису "Літературно-науковий вісник" (кн. 1 за 1912 р.). Була це поезія "Ви знаєте, як липа шелестить...", яка, до слова, дуже вподоба­лася головному редакторові журналу - Михайлові Грушевському.

  2. Сплав музично-колористичної синестезії у його ранніх творах.

             Відтоді література почала все більше притягувати Тичину. Утім, не заперечую­чи, а навпаки, синтезуючи інші його творчі здібності у сплаві музично-колористичної синестезії (Поєднання в одному образі різних асоціацій – зорових, слухових, нюхових, дотикових):

Блакить мою душу обвіяла,

Душа моя сонця помріяла,

Душа причастилася кротості трав –

Добридень я світу сказав.

Струмок серед гаю як стрічечка

На квітці метелик мов свічечка.

 Хвилюють, маюють, квітують поля –

Добридень тобі, Україно моя!

                                                 

"Нова радість стала, яка не бувала", - цими словами з давньої української колядки хочеться окреслити ту роль, яку відіграла дебютна книга Тичини в історії нашого письменства.

Збірка "Сонячні кларнети" вперше вийшла у Києві у 1918 році. На той час її автор уже встиг закінчити семінарію і разом із В.Елланом вступи до Київського комерційного інституту (1913), який покине уже в 1917, попрацювати обліковцем Чернігівського губернського земства, помічником хормейстера в театрі Миколи Садовського, завідувачем відділу хроніки газети "Нова рада" й редакторе журналу "Світло", надрукувати низку своїх творів у часописах "Українська хаті "Основа", "Рідний край" та ін., стати членом літературно-мистецьких об'єднань українських символістів "Біла студія" та "Музагет", заприязнитися з талановитим поетом Володимиром Самійленком, критиком Юрієм Меженком...

      Устиг він досить багато. Але справжня його творча біографія розпочинаєте саме із "Сонячних кларнетів" - невеликого, на 62 сторінки, зшиточка, який став доброю звісткою про з'яву нової поетичної галактики з майже недосяжною досі для українського слова орбітою. Найбільш проникливі критики відчули це одразу. С.Єфремов, зосібна, стверджував: "Справді творчий розмах його починається лиш з 1917 р. збіркою "Сонячні кларнети", де вилився весь Тичина з надзвичайно своєрідною індивідуальністю поетичною, з дужим талантом. Замислений мрійник з м'якої чулою душею, заслуханою в згуки наокружної природи, в одгомін космічних з'явищ, у світову гармонію, радісний пантеїст, якому все навкруги шепоче йому одному зрозумілі мелодії, який сам мріє вголос чудовим, то сильним, то музики повним віршем - такий перед нами став тоді Тичина".

      Згодом численні українські митці й літературознавці згадували про своє першовідкриття світу «Сонячних кларнетів».

«...Я пам'ятаю рік, коли мені вперше втрапили до рук "Сонячні кларнети", - писав академії Олександр Білецький у листі до поета у листопаді 1959. - Для мене, з юності начитаного віршами яких завгодно поетів - від Катулла до Верлена, від Гете до Баратинського, - ця книга була відкриттям нового поетичного світу, відкриттям незабутнім і хвилюючим досі".

       А Микола Бажай двома роками теж листовно зізнавався самому Павлові Григоровичу: "Ніколи я забуду тієї безсонної ночі дев'ятнадцятого року, коли мій друг приніс мені книжку з рясними соняшниками на обкладинці. Ми з ним сиділи в лісі при багатті... і читали, і п'яніли, і кричали з радості, насолоджуючись красою українського слова, яке з такою, нечуваною нами досі милозвучністю грало, співало, бриніло, гриміло, лилося зі сторінок незабутньої тієї книги».

     Зрозумілою стає лаконічна фраза поета української еміграції – Євгенія Маланюка: «Тичина – це як перше кохання. Цього забути не можна». Ось так означив творчий дебют П. Тичини  (диптих «Сучасники»,1924):

           На межі двох епох, староруського золота повен.

         Зазгучав сонценосно твій соняшно-ярий оркестр, -

      І під сурму архангела рушив воскреснувший човен,

        Й над мощами народу хитнувсь кам’яний його хрест.

     І на древнім, на скитськім, на кров’ю залитім просторі

       Говорили могили, співали козацькі вітри.

       І у літери тайн степовії складалися зорі,

 Щоб пломінним пророцтвам означить початок пори.

     Так зродився ти з хвиль злото-синіх космічних вібрацій...

        3. Гули болючі вітри епохи. Відмова поета від самого себе.

     Вже у "Сонячних кларнетах" попри їх справді євангельську непоборну віру у світле воскресіння накреслився розкол між реальним і бажаним, омріяним і дійсним, який тріщиною розтяв серце поета. Крізь шпари, болючі, мов рани од куль, гули вітри епохи..

Провалля пролягло рівно між двома строфами одного вірша  1918 р. –вірша, котрий може слугувати вичерпним коментарем до зламу творчої біографії кожною з речників Розстріляного відродження:  

Одчиняйте двері-

Наречена йде!

Одчиняйте двері-

Голуба блакить!

Очі, серце і хорали

                      Стали.

             Ждуть…

Одчинились двері-

Всі шляхи в крові!

Незриданними сльозами

                           Тьмами

                  Дощ… 

«Сонячні кларнети» , за Стусом,- «це переважно книга передчуття сподіваного щастя, передчуття, яке так і не справдилося». Замість пресвітлої Нареченої українського народу – безкровної національної революції – за дверима рубіжного, 1917 року виявилося жорстоке марево більшовицького тоталітаризму.   

Він зостався серед цієї пустелі - плекати сад культури і людяності. У 20-ті роки Тичина працює редактором журналів "Мистецтво" та "Червоний шлях", консультантом Всевидаву, завідувачем меморіального музею Дніпросоюзу і літературної частини Київського драматичного театру ім. Т.Шевченка, диригентом капели-студії і М.Леонтовича, керівником секції літератури історико-етнографічного сектора Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства, подорожує по Правобережній Україні з капелою Кирила Стеценка та засновує Українську музичну профшколу разом Григорієм Верьовкою, відвідує Берлін, Прагу, Париж, Туреччину, Вірменію й Білорусію, належить до літературних організацій "Гарт" та "ВАПЛІТЕ", багато читає, пише й перекладає.

       Відмовитися – означало померти фізично. Згодитися – вмерти духовно. Тичина був свідомий трагічності цього вибору. Він уже чув віщий стук долі у свої двері:

-         Одягайся на розстріл! - крикнув хтось

і постукав  у двері.

Я прокинувся. Вітер розчинив вікно. Зеленіло й

добрішало небо. А над усім містом величезний

Рояль грав…

І зрозумів я – настав Великдень.

Великдень - це час воскресіння, а не розп'яття. Тим паче - не розстрілу.

...У листопаді 1934 року, коли вибір вже був доконаний, поет занотував у що­деннику - так, ніби між іншим - у дужках: "Є люди, що не гнуться, і є люди, що й молотком їх не угнеш...".

Огонь. Буран. Тяжіння. Рух. Свідомість.

Матерія...

Біжить життя моє

спіралями. В спіралях тих я гину!

(Самотністю подоланий). І я

в спіралях тих -

як у страшних обіймах

Лаокоон! (Самотністю). Печаль.

 Постій, життя! (Печаль). Постій,

                                                            спинися.

Я добіжу, я порівняюсь. Я

 - о ні, о ні!

                                                                    Павло Тичина.

"Сковорода. Симфонія"

("Перший монолог Сковороди", 1929)

        Григорій Сковорода - духовний батько Тичини "Сонячних кларнетів" і "Замість сонетів і октав", навіть більше - його аlter  еgо (інше я). Із мандрованим філософом, що не проміняв пастушої сопілки на почесну роль "стовпа неотесаного", поет ідентифіку­вався протягом чи не цілого життя. Скидалося на те, чи не прагнув він сам стати Сковородою XX віку?

Сковорода мав мужність і право на автоепітафію: "Світ ловив мене та не пій­мав". Певно, що цього - зберегти внутрішню свободу, "невпійманим" пройти крізь кантівські пекельні кола буремного земного життя – прагнув і духовний спадкоємець найбільшого мислителя слов’янства. Та чи вдалося йому це?

З " Чернігова^” (1931) - попри всі його технічні досягнення, формально-поетичні експерименти, навіть попри те, що усі ці переказані віршем скоростиглі лозунги доби комуни - не що інше, як рольова, можливо, навіть іронічно-саркастична ліри­ка, - й починається "спланованість сама" у творчості Тичини, тобто самознищення таланту, розчинення кларнетно-чистого голосу його індивідуального "я".у какофо­нії безлико-колективного, до краю агресивного "ми". Процес цієї "колективізації" генія, здасться, був довершений уже в наступній книзі з підкреслено лозунгово-плакатною назвою, яка не залишала жодного сумніву щодо справжнього суб'єкта отієї фатальної "спланованості", - "Партія веде" (1934).

Перероджений (чи то пак – перекалічений!) Сковорода закликав "ударить так, щоб аж заграло!" ("Risoluto"). І ось - ударили:

Та нехай собі як знають

божеволіють, конають, —

нам своє робить:

всіх панів до 'дної ями,

буржуїв за буржуями будем,

будем бить!

будем, будем бить!

  Тичина самовиправдально скаржився - знову ж таки, вустами Сковороди: "Чи можна не гоготать, коли доба, доба гогоче!" ("Другий монолог Сковороди", 1933). Зауважмо - наприкінці цього волання стоїть не знак питання, а знак оклику. Це - не запитання, а ствердження. І справді: Еолова арфа не може не гоготати, коли крізь неї проносяться урагани історії. Вона просто не вміє інакше. Не вміє й не може. Інакше - вона перестала б бути собою.

  Тичина - це таки Сковоро­да XX віку, але — спійманий Сковорода. Світ ловив його - і піймав, бо він дався себе зловити.

   Василь Стус, наприклад, однозначно засуджував "добровільну відмову" поета "від самого себе", хоча й глибоко розумів його трагедію: «...Тичина - така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування, як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна сила у світі».

Ось як експресивно зображував  Стус траєкторію творчої деградації колишнього співця «Сонячних кларнетів» у вірші «Еволюція поета»:

Геніальний поет

 роздвоївся (на себе і страх!).

Півпоета роздвоїлося

(на чвертьпоета і страх!).

Чвертьпоета роздвоїлося

(на осьмуху і страх).

Осьмуха поета роздвоїлася

(на понюху і страх).

Тепер, коли він походжав вулицею,

 над головою його

висів білий димок,

а перелякані зустрічні

шанобливо вступали йому

 дорогу.

Так, Тичина усвідомлював всю трагічність свого становища. Та ховав це болючі усвідомлення за маскою зовнішнього спокою: "Стою - мов скеля непорушний" ("Від землякам", 1922). І "про всяк випадок" заклинав себе вголос (раптом хтось почує?!):

Поете! Ой гляди. Візьми себе в обценьки.

В красивому кохайсь, - але не розпливайсь.

         Не будь у творчості цвітастим та тісненьким,

                            а в тоні героїчнім, мужнім озивайсь!

                                           ("До себе самого й до молодих поетів",1967)

            Поет в обценьках – стан навряд чи сприятливий для творчості. Самовираження закуте самообмеженням, самостриманням, ба більше - й страшніше! - самоприму­сом. Це навіть гірше, ніж соціальне замовлення (хоча й ним зумовлене) це замов­лення внутрішньо-індивідуальне. Зовнішній світ настільки жорстоко диктував свої умови особистості, що вкрався у внутрішній - і уподібнив його до себе. Чи залиши­лося щось - питоме, істотне, справжнє?

      Слово Леонідові Новиченку: «Мені й самому доводилось бачити, як легендарно делікатний Павло Григорович рангом ставав - перед лицем високопоставлених "авторитетів" - твердим і непоступливим. І не тільки в тому справа, що він відмовився прийняти доручення, яке забов'язувало його написати неправду, а і в тому, з якою гідністю  він відповів на погрозві натяки розгніваного начальника: "А ви не лякайте мене. Я чистіший за вас".          Свідчить Микола Вінграновський: «Хто б міг подумати, що ляканий Павло Тичина в розмові і одним високим функціонером, щоб Тичина вивернув проти нас (молодих поетів-шістдесятдесятників) кожуха, то навіть тихий, делікатний Тичина не стримався і закричав: "Ви що, хочете нашими руками переломити хребти і цим молодим поетам?!»

У кого підніметься рука - лінчувати цього Тичину?

Хто з нас без гріха - нехай кине в нього каменем.

Він бо й сам закликав - знову ж таки, вустами Сковороди: «Судіть мене, мої сучасники, судіть; тавруйте, ймення прикладайте; кажіть, що я не досить ще заліз­ний...» ("Сковорода. Симфонія", "Судіть мене..."). Або й власними - !!! - вустами:

Радощі і чорну днину –

Все я з вами розділю.

Любите ви Україну –

Я ще більш її люблю.

                                   (1965)

…Тичина багато й боляче медитував над смертю. Сторінки його щоденника ря­сніють констатаціями втрат - нових і давніх. Смерть боліла його завше й сильно. Особливо - смерть матері і смерть коханої. Коханою він називав єдину жінку в своє­му житті (за літературною версією Павла Загребельного). Вона померла щойно по тому, як з'явилася в його житті (1916).

1964-го, здається, він почув її голос:

І наче десь мила іде, озивається

 (і знов я заплющую очі свої).

 І шелест від плаття

все більш наближається,

і усміх коханої, й погляд її.

І пішов назустріч.

"Люди не вертаються, слід їх тільки мріє..." - занотував він у 1935.

У 50-х він вірив: "В поколіннях я озвуся, - не згорю і не загасну..." ("Ще не раз колись розквітну!..", 1957).

Що за разюча суперечність? Не вернувшися - озветься?

Живий і справжній Тичина не повернеться вже ніколи.

Другого такого не буде - навіть якщо когось вкотре (о, як же спокушають нас поверхові аналогії!) наречуть "другим Тичиною". Він зостанеться там, за обрієм свого часу - уже достоту "мов скеля непорушний".

4.     Світ його поезії хвилює…

( учнівська робота)

Світ його поезії чарівний і неповторний. Він може схвилювати людину, пробудити в душі різні почуття й переживання…

 Ось читаю поезію «Гаї шумлять».  Вірш сповнений радісним світосприйняттям, зворушливістю перед прекрасним. Ліричний герой твору відчуває красу природи душею, тому зображує її як живу істоту. Гай здається йому замріяним, хмарки на небі біжать, ріка «горить-тремтить, як музика». Людина і природа гармонійні, бо їх настрої тісно переплітаються, змінюються від радісного очікування до світлого суму. Ліричний герой, милуючись навколишньою красою, дивується своїй єдності з природою.

  Здається, що у вірші немає нічого дивного, незвичайного. Простий сільський краєвид... Гай, річка, а в небі пливуть легенькі хмаринки... Та під пером митця  картина ця постає дивовижно прекрасною. Поет чує скрізь чарівні казкові мелодії, бачить незвичайну красу.

Щось мріє гай —

Над річкою.

Ген неба край —

Як золото.

Мов золото-поколото,

Горить-тремтить ріка,

як музика.

         Дуже вміло, поетично добирає поет слухові та зорові образи: «гаї шумлять», «дзвін гуде», «хмарки біжать»,  «трави тихо шепотять». Художню довершеність твору надають і вдало підібрані порівняння й епітети («купаючи мене, мов ластівку», «шепіт трав голублячий»), а також метафори («мріє гай», «думки пряду»). У поезії передається радісний, світлий настрій ліричного героя, його захоплення красою рідної землі.
        У всій своїй чарівній красі постала переді мною велична природа і в поезії «Де тополя росте». Читаю її і відчуваю, що потрапила  у розкішні степові простори, де вже достигає і хитається на вітрі золоте колосся, стиха віє вітерець і співає жито свою мудру прекрасну пісню — пісню життя.

Шумить жито, співа,

заохочує жить.

Вітерець повіва,

Жито хилить, п'янить...

       З висоти дивиться на цю красу висока струнка тополя, і тремтить вдалині виднокруг, а ліски за обрієм здаються затягненими ріденьким туманцем…

         Павло Тичина  «співає» рідній землі настільки тонко й мелодійно, що твори його називають наймузикальнішими творіннями світової поезії .

Учениця 9 класу, Черниш Тетяна

                                               Список літератури

1.     Білецький О.І. Літературно-критичні статті. – К.: Дніпро,1990. (Статті «В.Сосюра», «П.Тичина», «Творчість М.Рильського»).

2.     Грабович Г. Диптих про Тичину // Грабович Г. До історії української літератури: дослідження, есе, полеміка. – К.: Основи, 1997.

3.     Єфремов С.О. Історія українського письменства. – К.: Феміна, 1995.

4.     Тельнюк С.В. Молодий я , молодий…: Поетичний світ П.Тичини (1906- 1925). – К.: Дніпро, 1990.

5.     Тихолоз Б. Еолова арфа Павла Тичини //Усе для школи. Українська література. 10 клас. Випуск 7. – 15 листопада 2001.